Судова правотворчість в цивільному судочинстві та її межі при подоланні законодавчих прогалин

Abstract

У статті здійснено дослідження процесу судової правотворчості в цивільному судочинстві як нової процесуально-правової категорії як у сфері законодавства, так і правозастосовчій практиці. Автори розкрили ті історично правові підстави, які спонукали і будуть спонукати суддів до судової правотворчості. Думка про те, що подолання законодавчих прогалин, які застосовувались у різні історичні періоди за рахунок безмежної правотворчості преторів, суддів із метою розвитку права в підсумку позитивних результатів не принесла, оскільки це породжувало певні зловживання і світ відмовився від такого напряму розвитку правосуддя. Не приніс позитивних результатів і напрям щодо більш широкої деталізації законодавства, оскільки законодавчі прогалини продовжували мати місце і за цих обставин. З цих підстав автори зробили висновок, що наявність законодавчих прогалин у поточному законодавстві є об’єктивною закономірністю, яку неможливо подолати за рахунок безмежної судової правотворчості, оскільки це може призвести до втручання судової гілки до компетенції законодавчої гілки влади. Водночас, і надмірна деталізація законодавства не принесе успіхів. З огляду на це, намагання науковців дати якесь єдине комплексне (уніфіковане) визначення поняття судової правотворчості як процесуально-правового явища результатів не мало. У той же час автори звертають увагу на те, що саме судова правотворчість поклала початок формуванню прецедентного права в Англії і на цій основі було сформовано загальне право, традиції якого об’єднали цілий ряд країн, створивши таким об’єднанням англосаксонську правову сім’ю, яка сьогодні є характерною для третини країн світу. У той же час автори підкреслюють, що суд не є творцем права, але він є єдиним органом, який має право і можливості під час своєї правозастосовчої практики на локальну правотворчість, підставами до якої є відсутність, неповнота, суперечливість чи нечіткість законодавства. З цих підстав автори роблять висновок про те, що судова правотворчість є нелінійним поняттям, а відтак воно не носить системного характеру, а тому воно не може бути якимось чином запрограмованим чи передбаченим.