Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://repo.snau.edu.ua/xmlui/handle/123456789/11200
Назва: Судова правотворчість та її межі в цивільному судочинстві України
Інші назви: Judicial law-making and its limits in the civil justice system of Ukraine – qualifying scientific work on manuscript rights
Автори: Ясинок, Дмитро Миколайович
Yasynok, D. M.
Ключові слова: судова правотворчість
законодавчі прогалини
межі судової правотворчості
подолання законодавчих прогалин та його механізм
виключна правова проблема
розвиток права
цивільний процес
цивільне процесуальне право
judicial law-making
legislative gaps
limits of judicial lawmaking
overcoming legislative gaps and its mechanism
exclusive legal problem
development of law
civil process
civil procedural law
Дата публікації: 2023
Видавництво: СНАУ
Бібліографічний опис: Ясинок Д. М. Судова правотворчість та її межі в цивільному судочинстві України [Електронний ресурс] : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю : 081 «Право» / Д. М. Ясинок. – Суми : Сумський національний аграрний університет, 2023. – 241 с.
Короткий огляд (реферат): Дисертація є одним із перших комплексних наукових досліджень, присвячених сутності й особливостям судової правотворчості та її меж в правозастосовчій практиці цивільного судочинства України. В роботі сформовано позицію про те, що жоден закон не в змозі охопити всі найдрібніші особливості суспільного життя людини, яке за рахунок надстрімкого науково-технічного, технологічного, інформаційного розвитку постійно змінюється, а з цим змінюється і поведінка людей. В дослідженні зазначається про те, що судова правотворчість являє собою сукупність процесуальних дій судді, які завжди мають місце лише в межах процесуальної форми судових засідань і спрямовані на подолання законодавчих прогалин, які у свою чергу проявляються при наявності правових розривів, які виникають між надстрімким розвитком суспільних відносин і правом, яке «не встигає» за таким розвитком, а відтак зміст таких розривів має вигляд неповноти, нечіткості, суперечливості норм права чи їх відсутності, або остаточної їх архаїчності, що унеможливлює урегулювання спірних відносин. На основі проведеного дослідження визначено історико-правові етапи щодо становлення і розвитку інституту судової правотворчості в цивільному судочинстві, який веде свій відлік з формулярного процесу Древнього Риму, в якому правотворчий процес, який продукували претори, давав можливість усувати із цивільного обороту і одночасно із правосуддя «застарілі» та казуїстичні норми права, що давало можливість розвивати право, а відтак воно повинно було відповідати тому рівню суспільних відносин, які склалися в той чи інший час розвитку Риму. Найбільш яскравий прояв судової правотворчості відбувся в Англії в ХІІІ-ХVІІ століттях, де вперше було сформовано основи прецедентної моделі правозастосування на основі принципу верховенства права, де інститут судової правотворчості став і сьогодні є основоположною частиною прецеднтного права. На третьому етапі відбулося розповсюдження правозастосовчої практики, в основі якої знаходиться інститут судової правотворчості у сфері прецедентної моделі права в багатьох країнах світу. Сьогодні така модель правозастосування притаманна не лише Англії, а і США, Канаді, Австралії та іншим країнам, що дало можливість вченим сформулювати теорію природного права, в основі якого лежить правотворчий процес. При цьому, в роботі звернуто увагу на жорстке дотримання норм права у сфері правозастосовчої практики як радянської, так і пострадянської епохи України, оскільки саме в цей період остаточно було сформовано принцип верховенства закону, де лише норма права визнавалася його джерелом. Таке виключно технологічне правозастосування сформувало позитивістський тип праворозуміння та правозастосування. Це призвело до того, що в радянський і пострадянський періоди наукових досліджень у сфері судової правотворчості взагалі не проводилось, оскільки спочатку вважалося, що судова правотворчість є буржуазною течією в соціалістичному цивільному судочинстві, а потім, що судова правотворчість підриває основи законодавчої влади. Таким чином, судді були поставлені у жорстку залежність від закону, що у свою чергу потягло за собою формування теорії замкнутого права. В роботі доводиться, що абсолютизація позитивного права, не дивлячись на проголошення і закріплення в Цивільному процесуальному кодексі України принципу верховенства права, і сьогодні гальмує розвиток правозастосовчої практики та застосування судової правотворчості, особливо в судах районної ланки, і це при тому, що країна вкрай потребує «натуралістичного» правосуддя, де поняття справедливості, моральності, розумності, верховенства права стало б вище за застаріле законодавство, де суд в угоду справедливості, може відійти від абстрактного змісту норм права, які часто не враховують новизну конкретного змісту цивільно-правових спорів, зобов’язуючи суд за рахунок правотлумачного процесу «підганяти» їх предмет під загальні законодавчі засади чи аналогію права. Саме ці питання, на основі обширної судової практики судів загальної юрисдикції, і досліджуються в дані роботі. На основі такого дослідження автор приходить до висновку про те, що судова правотворчість – це не просто примха українських судів чи науковців. Сьогодні це по суті необхідний напрямок модернізації правосуддя в нашій державі, оскільки розвиток цивільних, земельних, сімейних, трудових, житлових правовідносин є настільки стрімким, що законодавець з його повільністю та ускладненням законодавчих процедур просто не встигає за порядком денним суспільства, яке оновлюється майже кожного дня. Постійна неузгодженість між надстрімким розвитком суспільних відносин та повільним законотворенням створює правовий вакуум, який неможливо подолати простим адмініструванням. Саме дані причини являються проблемними для суду у сфері правозастосовчої практики, оскільки при розгляді і дослідженні певних фактів і обставин у конкретній справі проявляються неузгодженості в законодавстві у вигляді або законодавчих прогалин, або у застарілості і невідповідності існуючих норм права тим суспільним відносинам, які уже склалися в суспільстві. Отже, змістовна нечіткість чи суперечливість норм права, неповнота або їх відсутність – це і є тими видами законодавчих прогалин, які з тих чи інших технічних, технологічних чи філологічних причин законотворчого процесу «проникають» у зміст окремих норм права, деформуючи їх суть, а іноді спотворюючи і увесь дух закону, що в подальшому і проявляється на стадії правозастосовчої практики судів. В роботі досліджується механізм «судової правотворчості» з точки зору судової практики. При цьому, автор приходить до висновку, що суд має право на судову правотворчість, але жодним чином не вважає, що судова правотворчість повинна превалювати над офіційно діючим законодавством. Навпаки, в роботі зазначається, що єдиним законним джерелом права в державі є законодавець. Суд же не є творцем права, оскільки він має зовсім інші завдання. Разом з тим у сфері правозастосовчої практики суд є єдиним правозастосувачем в розумінні юридично-змістовної суті норми права і при її неповності, суперечливості, нечіткості або відсутності суд є єдиним органом, який має як право, так і обов’язок за рахунок судової правотворчості долати такі законодавчі прогалини. Саме від такого підходу у правозастосовчій практиці залежить справедливість, розумність та законність судового рішення. Проведене дослідження дало змогу сформувати поняття «судової правотворчості», «законодавчих прогалин», «виключної правової проблеми», «розвиток права», «формування єдиної правозастосовчої практики». При цьому, в роботі досліджуються і намагання законодавця за рахунок процесуальних норм права вирішити такі об’єктивно існуючі процесуально правові проблеми у правозастосовчій сфері. Саме з цих підстав в роботі акцентується увага на тому, що законодавець, хоча і опосередковано, але все ж надав можливість Верховному Суду при наявності «виключної правової проблеми» з метою «розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики» (ч. 5 ст. 403 ЦПК України) вдаватись до судової правотворчості з метою долання тих чи інших законодавчих прогалин. В роботі розвивається положення щодо кількісного і якісного показників, які містить в собі поняття «виключної правової проблеми», яке має оціночний характер. Що ж стосується всіх нижчестоящих судів загальної юрисдикції, то і вони отримали опосередкований законодавчий сигнал щодо права на правотворчий процес, оскільки судам «забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини» (ч. 10 ст. 10 ЦПК України). Проведене дослідження дало змогу зробити висновок про те, що законодавець зробив крок від позитивістської теорії права з її верховенством закону в бік «живого права», де судова правотворчість спрямовується на конкретний індивідуально-правовий випадок, що дає можливість говорити про посилення в цивільному судочинстві дії верховенства права, верховенства справедливості та розумності. На основі судової практики Великої Палати Верховного Суду в роботі було досліджено механізм судової правотворчості, який з одного боку ґрунтується на виключній змістовно-правовій локальності, а відтак спрямований на подолання судом законодавчих прогалин (пустот) у вигляді неповноти, нечіткості чи суперечливості норм права або їх відсутності. З іншого боку визначаються межі судової правотворчості, якими є «горизонт» змістовно-правової суті норм права». При цьому, автор розкриває взаємозалежність цих правових положень. Так, він розкриває поняття «горизонту» змістовно-правової суті норми права», під яким розуміється та межа правового змісту норми права за яким закінчується певний сегмент правового регулювання, оскільки за його межею починається горизонт змістовно-правової суті іншої норми права. Такий висновок автора є доволі важливим для розуміння меж судової правотворчості в континентальному праві, в межах якого діє цивільне судочинство нашої держави. Це пов’язано з тим, що судова правотворчість при наявності неповноти, нечіткості чи суперечливості норм права чи їх відсутності завжди носить локальний характер, оскільки судова правотворчість в цивільному судочинстві по перше, має місце лише в межах статутного права, а по друге, вона носить локальний характер, оскільки має місце по відношенню лише до проблемної норми права, оскільки виключно спрямована на заповнення конкретної правової прогалини в її змісті, а відтак вона не може виходити за горизонт змістовно-правової суті такої норми права. Таким чином, в дослідженні доводиться, що під локальністю судової правотворчості розуміються конкретні процесуально-правові дії суду спрямовані на подолання лише певної законодавчої прогалини (пустоти), яка має місце у змісті певної норми права і з цих підстав така правотворчість не може виходити за межі «горизонту змістовно-правової суті норми права». З цих підстав автор зазначає, що потрібно говорити про те, що суд доповнює, уточнює право, розвиваючи його певні локальні сегменти. З цих позицій автор критикує позиції окремих науковців про те, що судова правотворчість призведе до «суддівського свавілля», дасть можливість суддям творити «суддівське право» тощо. На основі судової практики Верховного Суду досліджено і розкрито особливості судової правотворчості та її меж у справах, що містять виключну правову проблему, яка є підставою для розвитку права та забезпечення цілей сталого розвитку правосуддя в Україні. Зокрема, в роботі зазначається, що судова правотворчість Великої Палати Верховного Суду за своєю дією характеризується: а) імперативністю; б) вертикальністю своєї дії по відношенню до судової практики нижчестоящих судів; в) горизонтальністю своєї дії по відношенню до правозастосовчої практики самого Верховного Суду; г) подоланням виключної правової проблеми; ґ) розвитком права та формуванням на цій основі єдиної правозастосовчої практики. В той же час, в роботі підкреслюється те, що судова правотворчість неможлива: а) за межею процесуальної форми судового засідання; б) при виключенні з цивільного обороту тих чи інших матеріальних об’єктів, які з тих чи інших причин були втягнуті у неправові види життєвих відносин; в) при наявності прямих заборон закону. Відповідно до усталених в практиці Європейського суду з прав людини та регламентованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод принципів правової визначеності та легітимних очікувань досліджено особливості впливу судової правотворчості Європейського суду з прав людини на судову практику національного правосуддя України. В роботі аргументовано доводиться про те, що судова правотворчість, яка сьогодні має форму локальності, є по суті тим першим кроком, який дає можливість щодо формування в майбутньому прецедентної моделі цивільного судочинства в нашій державі. На цій основі в роботі проведено порівняльний аналіз інститутів судової правотворчості в загальному і континентальному праві. При цьому, автор доводить, що судова правотворчість в континентальному праві, завжди носить локальний характер. Судова ж правотворчість в загальному праві ґрунтується на природному праві, а відтак вона не ґрунтується на нормах статутного права. Суть такої правотворчості завжди буде спрямована на подолання правового казусу, під час якого формується нова правова доктрина, принцип чи нове правило або положення. З цих підстав, судова правотворчість в континентальному праві ніколи «не перейде» у сферу загального права. Автор доводить, що вчення про судову правотворчість не має своїх усталених меж. На цій основі в роботі зазначається, що вчення про судову правотворчість вбирає в себе як класику цивільного процесуального права, яка ґрунтується на законах і кодексах, судовій практиці та наукових концепціях і дослідженнях, легітимізується на національному рівні законодавцем в ЦПК України і спрямована на оперативність, розумність, законність та обґрунтованість судових рішень на принципах верховенства права та справедливості. В роботі доводиться, що судова правотворчість, зміст якої закріплено в судовому рішенні, постанові чи ухвалі в подальшому стає по суті судовою практикою, оскільки судова практика – це вид накопичувально-правової інформації, яка почерпнута із судових рішень, уже розглянутих справ і сконцентрована в аналізах, узагальненнях, висновках Верховного Суду,за результатами розгляду касаційних скарг по окремих категоріях цивільних справ, де сформульовані правові положення (правові позиції), зміст яких заповнює, доповнює, розширяє, змінює змістовно-правову суть норми права з метою постійного її застосування в майбутньому невизначеним колом осіб. В результаті здійсненого дослідження дисертантом запропоновано внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України, які спрямовані на законодавче закріплення судової правотворчості в цивільному судочинстві. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, викладені в дисертаційній роботі, можуть бути використані в подальшій науково-дослідницькій роботі – для подальших наукових досліджень у галузі цивільного процесуального права України. В правотворчій роботі при розробці проєктів нормативно-правових актів; правозастосовчій практиці судів загальної юрисдикції при подоланні законодавчих прогалин; освітньому процесі при викладанні дисциплін: «Цивільне процесуальне право», «Теорія доказового права», «Актуальні проблеми в цивільному процесуальному праві України» тощо.
Опис: The dissertation is one of the first comprehensive scientific studies devoted to the essence and features of judicial law-making and its limits in the law enforcement practice of the civil judiciary of Ukraine. In the work, the position is formed that no law is able to cover all the smallest features of human social life, which is constantly changing due to the rapid scientific and technical, technological, and informational development, and with it, people's behavior is also changing. The study notes that judicial law-making is a set of procedural actions of a judge, which always take place only within the procedural form of court sessions and are aimed at overcoming legislative gaps, which in turn manifest themselves in the presence of legal gaps that arise between the extremely rapid development of social relations and law, which "does not keep up" with such development, and therefore the content of such gaps has the appearance of incompleteness, vagueness, inconsistency of legal norms or their absence, or their final archaicness, which makes it impossible to settle disputed relations. On the basis of the conducted research, the historical and legal stages of the establishment and development of the institution of judicial law-making in civil proceedings are determined, which is based on the formulary process of Ancient Rome, in which the law-making process produced by the praetors made it possible to remove from civil circulation and at the same time from justice. outdated" and casuistic norms of law, which made it possible to develop law, and therefore it had to correspond to that level of social relations, were formed at one or another time of the development of Rome. The most vivid manifestation of judicial law-making took place in England in the 13th-17th centuries, where the foundations of the precedent model of law enforcement were first formed based on the principle of the rule of law, where the institution of judicial law-making became a fundamental part of precedent law even today. At the third stage, there was a spread of law enforcement practice, which is based on the institution of judicial law-making in the field of the precedent model of law in many countries of the world. Today, this model of law enforcement is characteristic not only of England, but also of the USA, Canada, Australia and other countries, which gave scientists the opportunity to formulate the theory of natural law. At the same time, the work draws attention to the strict observance of legal norms in the field of law enforcement practice of both the Soviet and post-Soviet eras of Ukraine, since it was during this period that the principle of the supremacy of the law was finally formed, where only the rule of law was recognized as its source. Such exclusively technological law enforcement formed a positivist type of legal understanding and law enforcement. This led to the fact that in the Soviet and post-Soviet periods, scientific research in the field of judicial law-making was not carried out at all, since it was initially believed that judicial law-making is a bourgeois trend in socialist civil justice, and then that judicial law-making undermines the foundations of legislative power. Thus, judges were placed in strict dependence on the law, which in turn entailed the formation of the theory of closed law. The paper proves that the absolutization of positive law, despite the proclamation and enshrining in the Civil Procedure Code of Ukraine of the principle of the rule of law, even today inhibits the development of law enforcement practice and the application of judicial law-making, especially in the courts of the district level, and this despite the fact that the country desperately needs "naturalistic" justice, where the concept of justice, morality, reasonableness, the rule of law would be higher than the outdated legislation, where the court, in the agreement of justice, can depart from the abstract content of the norms of law, which often do not take into account the novelty of the specific content of civil legal disputes, obliging the court to "adjust" their subject to general legal principles or analogy of law at the expense of the legal interpretation process. It is these questions, based on the extensive judicial practice of courts of general jurisdiction, that are explored in this work. On the basis of such a study, the authors come to the conclusion that judicial law-making is not just a whim of Ukrainian courts or scientists. Today, this is essentially a necessary direction for the modernization of justice in our country, since the development of civil, land, family, labor, and residential legal relations is so rapid that the legislator, with his slowness and the complication of legislative procedures, simply cannot keep up with the agenda of society, which is updated almost every day. The constant inconsistency between the rapid development of social relations and slow legislation creates a legal vacuum that cannot be overcome by simple administration. It is these reasons that are a problem for the court in the field of law enforcement practice, since when considering and investigating certain facts and circumstances in a specific case, inconsistencies in legislation are manifested in the form of legislative gaps, or in the obsolescence and inconsistency of existing legal norms with those social relations that have already developed in society. Therefore, substantive vagueness or inconsistency of legal norms, incompleteness or their absence are those types of legislative gaps that, for one or another technical, technological, or philological reason of the law-making process, "penetrate" the content of individual legal norms, deforming their essence, and sometimes distorting the whole spirit of the law, which later manifests itself at the stage of law enforcement practice of the courts. The work examines the mechanism of "judicial law-making" from the point of view of judicial practice. At the same time, the author comes to the conclusion that the court has the right to judicial law-making, but in no way believes that judicial law-making should prevail over officially effective legislation. On the contrary, he proves that the only legitimate source of law in the state is the legislator. The court is not the creator of law, as it has completely different tasks. At the same time, in the field of law enforcement practice, the court is the only law enforcer in the understanding of the legal substantive essence of the rule of law, and in the event of its incompleteness, inconsistency, vagueness or absence, the court is the only body that has both the right and the duty, at the expense of its capabilities, to overcome such legislative gaps due to judicial law-making. It is from such an approach in law enforcement practice that the justice, reasonableness and legality of a court decision depends. The conducted research made it possible to form the concepts of "judicial law-making", "legislative gaps", "exclusive legal problem", "development of law", "formation of unified law enforcement practice". At the same time, the work also examines the legislator's efforts to solve such objectively existing procedural and legal problems in the law enforcement sphere at the expense of procedural norms of law. It is for these reasons that the work focuses on the fact that the legislator, albeit indirectly, still gave the opportunity to the Supreme Court in the presence of an "exceptional legal problem" for the purpose of "developing the law and forming a unified law enforcement practice" (Part 5 of Article 403 CPC of Ukraine) resort to judicial law-making in order to overcome certain legislative gaps. The article develops a provision regarding quantitative and qualitative indicators, which includes the concept of "exceptional legal problem", which has an evaluative nature. As for all lower courts of general jurisdiction, they also received an indirect legislative signal regarding the right to a law-making process, since courts "are prohibited from refusing to consider a case on the grounds of the absence, incompleteness, vagueness, inconsistency of legislation regulating disputed relations" (Part 10 Article 10 of the Civil Code of Ukraine). The conducted research made it possible to conclude that the legislator took a step from the positivist theory of law with its supremacy of law towards "living law", where judicial law-making is directed to a specific individual legal case, which makes it possible to talk about the strengthening of the supremacy in civil proceedings rights, the supremacy of justice and reasonableness. On the basis of the judicial practice of the Grand Chamber of the Supreme Court, the work investigated the mechanism of judicial law-making, which, on the one hand, is based on exclusive content-legal locality, and therefore is aimed at overcoming legislative gaps (vacuities) in the form of incompleteness, vagueness or inconsistency of legal norms or their absence On the other hand, the limits of judicial law-making are determined, which are the "horizon" of the content-legal essence of the norms of law. At the same time, the author reveals the interdependence of these legal provisions. Thus, he reveals the concept of the "horizon" of the content-legal essence of a norm of law, which means the limit of the legal content of a norm of law beyond which a certain segment of legal regulation ends, since beyond its limit the horizon of the content-legal essence of another norm of law begins. This conclusion of the author is quite important for understanding the limits of judicial law-making in continental law, within which the civil judiciary of our country operates. This is due to the fact that judicial law making in the presence of incompleteness, ambiguity or inconsistency of legal norms or their absence always has a local character, since judicial law-making in the civil proceedings of our country, firstly, takes place only within the limits of statutory law, and secondly, it has a local character, since it takes place only in relation to the problematic legal norm, as it is exclusively aimed at filling a specific legal gap in its content, and therefore it cannot go beyond the horizon of the content-legal essence of such a legal norm. Thus, the study proves that the locality of judicial law-making means specific procedural and legal actions of the court aimed at overcoming only a certain legislative gap (void) that exists in the content of a certain rule of law, and for these reasons such law-making cannot go beyond the limits " the horizon of the content-legal essence of the rule of law". For these reasons, the author notes that it is necessary to talk about the fact that the court supplements and clarifies the law, developing certain local segments of it. From these positions, the author criticizes the positions of individual scientists that judicial law-making will lead to "judicial arbitrariness", will enable judges to create "judicial law", etc. On the basis of the judicial practice of the Supreme Court, the peculiarities of judicial law-making and its limits in cases containing an exclusive legal problem, which is the basis for the development of law and ensuring the goals of sustainable development of justice in Ukraine, have been researched and revealed. In particular, the work notes that judicial law-making of the Grand Chamber of the Supreme Court is characterized by its effect: a) imperativeness; b) the verticality of its action in relation to the judicial practice of lower courts; c) the horizontality of its action in relation to the law enforcement practice of the Supreme Court itself; d) overcoming an exclusive legal problem; e) the development of law and the formation of a unified law enforcement practice on this basis. At the same time, the work emphasizes that judicial law-making is impossible: a) outside the procedural form of the court session; b) in case of exclusion from civil circulation of certain material objects, which for one reason or another were involved in illegal types of life relationships; c) in the presence of direct prohibitions of the law. In accordance with the principles of legal certainty and legitimate expectations established in the practice of the European Court of Human Rights and regulated by the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the peculiarities of the influence of judicial law-making of the European Court of Human Rights on the judicial practice of the national justice of Ukraine were investigated. The work argues that judicial law-making, which today has the form of locality, is essentially the first step that provides an opportunity for the formation of a precedent model of civil justice in our country in the future. On this basis, a comparative analysis of judicial law-making institutions in common and continental law is carried out in the work. At the same time, the author proves that judicial law-making in continental law always has a local character. Judicial law making in common law is based on natural law, and therefore it is not based on the norms of statutory law. The essence of such law-making will always be aimed at overcoming a legal case, during which a new legal doctrine, principle or new rule or provision is formed. For these reasons, judicial law-making in continental law will never "pass" into the sphere of common law. The author proves that the doctrine of judicial law-making does not have its established boundaries. On this basis, the paper notes that the doctrine of judicial law-making incorporates as a classic of civil procedural law, which is based on laws and codes, judicial practice and scientific concepts and research, is legitimized at the national level by the legislator in the Civil Code of Ukraine and is aimed at efficiency, reasonableness , legality and validity of court decisions based on the principles of the rule of law and justice. The work proves that judicial law-making, the content of which is fixed in a court decision, resolution, or resolution in the future essentially becomes judicial practice, since judicial practice is a type of cumulative legal information that is gleaned from court decisions, already considered cases and concentrated in analyzes , generalizations, conclusions of the Supreme Court, based on the results of consideration of cassation appeals in certain categories of civil cases, where legal provisions (legal positions) are formulated, the content of which fills, complements, expands, changes the content-legal essence of the legal norm with the aim of its permanent application in the future undefined circle of people. As a result of the conducted research, the doctoral student proposed amendments to the Civil Procedure Code of Ukraine, which are aimed at the legislative consolidation of judicial law-making in civil proceedings. The practical significance of the obtained results is that the conclusions and proposals presented in the dissertation can be used in further scientific research - for further scientific research in the field of civil procedural law of Ukraine. In law-making work during the development of projects of regulatory and legal acts; law enforcement practice of courts of general jurisdiction when overcoming legislative gaps; the educational process in the teaching of disciplines: "Civil procedural law", "Theory of evidentiary law", "Actual problems in the civil procedural law of Ukraine", etc.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): https://repo.snau.edu.ua:8080/xmlui/handle/123456789/11200
Розташовується у зібраннях:Дисертації та автореферати

Файли цього матеріалу:
Файл Опис РозмірФормат 
ЯСИНОК_Д_М_ДИСЕРТАЦІЯ2023_з підписом.pdf2,38 MBAdobe PDFПереглянути/Відкрити


Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищені авторським правом, всі права збережені.