Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://repo.snau.edu.ua/xmlui/handle/123456789/15950| Назва: | Адміністративно-правовий статус екологічного омбудсмена в контексті завдань сталого розвитку : зарубіжний досвід та українські перспективи |
| Інші назви: | Administrative and Legal Status of the Environmental Ombudsman in the Context of the Sustainable Development Goals : Foreign Experience and Ukrainian Perspectives |
| Автори: | Жмакін, Сергій Андрійович Zhmakin, S. A. |
| Ключові слова: | омбудсмен спеціалізований омбудсмен екологічний омбудсмен ombudsman Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights specialized ombudsman |
| Дата публікації: | 2026 |
| Видавництво: | СНАУ |
| Бібліографічний опис: | Жмакін С. А. Адміністративно-правовий статус екологічного омбудсмена в контексті завдань сталого розвитку : зарубіжний досвід та українські перспективи [Електронний ресурс] : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю : 081 «Право» / С. А. Жмакін. – Суми : Сумський національний аграрний університет, 2026. – 226 с. |
| Короткий огляд (реферат): | Дисертаційна робота присвячена комплексному теоретико-методологічному обґрунтуванню концептуальних засад інституалізації екологічного омбудсмена в Україні, розкриттю його адміністративно-правового статусу та визначенню функціональної ролі як ключового позасудового гаранта екологічних прав громадян, особливо в контексті військової агресії, повоєнної відбудови та євроінтеграційних процесів. В умовах глобальних екологічних викликів, посилених в Україні руйнівними наслідками повномасштабної збройної агресії, питання забезпечення та захисту екологічних прав людини набуває виняткової гостроти. Конституція України у статті 50 закріплює право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Проте реалізація та захист цього права часто стикаються з неефективністю державних механізмів, бюрократією та конфліктом інтересів. У цьому контексті актуалізується пошук нових інституційних рішень, здатних виступати ефективним посередником між громадянином, державою та бізнесом. Здійснено системний аналіз інституту омбудсмена в сучасній правовій науці, визначено його багатовимірну правову природу як субсидіарного механізму захисту прав людини, інструменту демократизації державного управління та засобу реалізації концепції сталого розвитку. Омбудсмен не належить до жодної з класичних гілок влади, а становить окремий незалежний інститут, який ефективно забезпечує систему стримувань та противаг між особою та державою. Проведено аналіз походження інституту омбудсмена, виділено два основні методологічні підходи: еволюційний (витоки в античних формах контролю) та інституційний (пов'язує виникнення сучасної моделі зі Швецією 1809 року). Досліджено поширення інституту у світі від 1960-х років, яке супроводжувалося формуванням різноманітних національних моделей: «сильної» скандинавської, «слабкої» британської, децентралізованої американської та багаторівневої іспанської. Встановлено, що інститут екологічного омбудсмена виник наприкінці XX століття як специфічна адаптація класичної моделі до екологічних реалій. Його формування було зумовлено глобальними екологічними викликами: зміною клімату, деградацією довкілля, техногенними катастрофами (зокрема Чорнобильською аварією 1986 року), зростанням екологічної свідомості та розвитком міжнародного екологічного права. Стокгольмська конференція ООН 1972 року заклала правові та інституційні основи глобального екологічного врядування, створивши фундамент для формування національних систем екологічних омбудсменів. Систематизовано зарубіжну практику функціонування екологічного омбудсмена, проаналізовано моделі Нової Зеландії (парламентський омбудсмен з широкими повноваженнями та концепцією «правової природи»), Австрії (децентралізована система регіональних омбудсменів), Канади (інтеграція в систему державного аудиту) та Угорщини (концепція міжпоколінної справедливості через «омбудсмена для майбутніх поколінь»). Виявлено загальні принципи ефективного функціонування: незалежність від виконавчої влади, підзвітність парламенту, широкі повноваження щодо доступу до інформації та проведення розслідувань, консультативний характер рекомендацій, мультидисциплінарний підхід, прозорість діяльності та активна взаємодія з громадськістю. Визначено елементи різних зарубіжних моделей, релевантні для України: від новозеландської – широкі повноваження щодо розслідувань та концепцію правової природи; від австрійської – децентралізований підхід з регіональними представництвами; від канадської – інтеграцію екологічного контролю з аудиторськими механізмами; від угорської – концепцію міжпоколінної справедливості та високі кваліфікаційні вимоги. Проаналізовано сучасний стан інституту омбудсмена в Україні, який характеризується полівалентністю через систему регіональних і спеціалізованих представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Систематизовано повноваження Уповноваженого в екологічній сфері за чотирма напрямами: розгляд звернень громадян, проведення парламентського контролю, застосування заходів реагування на порушення та сприяння вдосконаленню законодавства. Сформульовано авторське визначення екологічного омбудсмена як незалежної у своїй діяльності посадової особи (або колегіального органу), що призначається парламентом або главою держави для здійснення нагляду за дотриманням екологічного законодавства, захисту екологічних прав громадян та представництва інтересів навколишнього природного середовища. Розроблено його структуру, яка включає інституційний, нормативно-правовий, компетенційний та організаційний блоки. Виокремлено шість основних функцій: контрольна, правозахисна, посередницька (медіаційна), інформаційно-просвітницька, аналітично-рекомендаційна та міжнародного співробітництва. Здійснено порівняльний аналіз повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в екологічній сфері та потенційних повноважень екологічного омбудсмена. Встановлено ключові відмінності: Уповноважений здійснює захист усіх конституційних прав, тоді як екологічний омбудсмен має вузьку спеціалізацію; екологічний омбудсмен повинен мати розширені повноваження, включаючи право законодавчої ініціативи, проведення перевірок за власною ініціативою, безпосереднього звернення до суду та обов'язковість розгляду його рекомендацій органами влади; повноваження мають поширюватися не лише на органи влади, а й на недержавні суб'єкти, що впливають на довкілля; необхідність створення спеціалізованого секретаріату з профільними департаментами та регіональними представництвами. Обґрунтовано роль інституціоналізації екологічного омбудсмена як ключового елемента системи забезпечення екологічних прав громадян та розбудови екологічної демократії. Встановлено, що екологічні права як третє покоління прав людини включають матеріальні компоненти (право на безпечне довкілля), процедурні компоненти (доступ до інформації, участь у прийнятті рішень, доступ до правосуддя) та колективні права. Ключовим є право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції України), яке потребує ефективного адміністративно-правового забезпечення, особливо в умовах воєнної агресії. Виявлено, що формальне закріплення екологічних прав недостатньо для ефективної екологічної діяльності держави, а їх реалізація стикається з системними проблемами: недостатньою екологічною свідомістю, обмеженим доступом до інформації, складністю судового захисту, термінологічною невизначеністю. В умовах воєнних дій відсутність в законодавстві поняття «екологічна шкода під час війни» ускладнює механізми компенсації та потребує міжгалузевого вдосконалення. Доведено, що екологічний омбудсмен має посісти особливе місце в національній системі захисту прав як спеціалізований орган позасудового захисту, що функціонує на засадах незалежності, неупередженості та публічності. На відміну від судових органів, що здійснюють ретроспективний захист, екологічний омбудсмен має забезпечувати превентивну функцію через моніторинг, аналіз законодавства, внесення рекомендацій та проведення незалежних розслідувань. В умовах збройної агресії роль екологічного омбудсмена набуває критичного значення для: документування екологічних злочинів агресора; моніторингу екологічного стану деокупованих територій; сприяння відшкодуванню екологічної шкоди на міжнародному рівні; захисту екологічних прав в умовах надзвичайних ситуацій; інтеграції екологічних стандартів у процес післявоєнної відбудови. Охарактеризовано правові механізми захисту навколишнього середовища як комплексну систему, що включає екологічні принципи («забруднювач платить», запобіжних заходів, сталого розвитку), правові норми (міжнародні та національні) та правові гарантії (матеріальні, процесуальні, інституційні та фінансово-економічні). Проаналізовано еволюцію концепції сталого розвитку від філософських ідей XVIII століття до комплексної міжнародної стратегії, формалізованої у доповіді Комісії Брундтланд (1987) та Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро (1992). Встановлено, що сучасна парадигма сталого розвитку базується на збалансованому поєднанні економічного зростання, соціальної справедливості та екологічної безпеки. Екологічна складова є одним з основних елементів, оскільки визначає якість економічного зростання та соціального добробуту. В умовах повномасштабної збройної агресії правові механізми набувають критичного значення для документування екоциду, притягнення агресора до відповідальності та забезпечення «зеленої» відбудови відповідно до acquis communautaire ЄС. На основі компаративного аналізу виокремлено три основні моделі інституціоналізації екологічного омбудсмена: модель незалежного екологічного омбудсмена (Канада, Нова Зеландія) з широкими повноваженнями; модель омбудсмена для майбутніх поколінь (Угорщина, Ізраїль) з фокусом на міжгенераційній справедливості; модель інтегрованого омбудсмена з включенням екологічної спеціалізації до чинного інституту. Аналіз продемонстрував, що найбільш ефективною є модель незалежного омбудсмена. Обґрунтовано, що становлення інституту екологічного омбудсмена в Україні є стратегічним інструментом реалізації Цілей сталого розвитку ООН до 2030 року. Екологічний омбудсмен здатен забезпечити інтеграцію екологічних, соціальних та правових компонентів у державну політику через системний моніторинг прогресу у досягненні екологічних ЦСР, балансування економічних та екологічних інтересів, гарантування дотримання принципів сталості на всіх рівнях управління та формування механізмів підзвітності за виконання міжнародних зобов'язань. Встановлено багатовимірну кореляцію інституту з конкретними ЦСР: №3 (захист прав на чисте довкілля та здоров'я), №6 (контроль за стандартами якості води), №13 (моніторинг кліматичних зобов'язань), №14 та №15 (захист морських ресурсів та екосистем), №16 (забезпечення верховенства права, доступу до правосуддя, прозорості та підзвітності, протидія корупції у дозвільній сфері), №17 (посередництво між громадськістю, владою та міжнародними організаціями). Проаналізовано вплив збройного конфлікту на реалізацію екологічних прав громадян, виявлено критичні загрози: зниження імперативності правових норм у воєнний час, обмеження доступу до екологічної інформації (що суперечить Орхуській конвенції та Директиві 2003/4/ЄС), правову дихотомію між конституційними гарантіями та реальним станом екологічної безпеки, ослаблення можливостей громадських організацій, ускладнення доступу до правосуддя, правову невизначеність. Обґрунтовано, що інституціоналізація екологічного омбудсмена є життєво необхідним стратегічним кроком для України через безпрецедентні масштаби екологічної катастрофи (екоциду). Встановлено, що діяльність екологічного омбудсмена здатна: зміцнити імперативність правових норм щодо екологічних гарантій; усунути правову невизначеність; посилити розкриття екологічної інформації; покращити якість екологічного адміністрування; забезпечити документування злочинів проти довкілля та формування доказової бази для притягнення агресора до юридичної відповідальності; контролювати фінансові потоки післявоєнної відбудови для забезпечення їх відповідності «зеленим» цілям. Доведено, що післявоєнна відбудова України має бути використана для фундаментальної трансформації у напрямку «зеленої» економіки та економіки з нульовими викидами. Екологічний омбудсмен, як незалежний орган, має контролювати, що фінансові потоки відбудови сприяють досягненню екологічних цілей у пріоритетних сферах: міське планування, енергетика, управління відходами, відновлення лісів. Обґрунтовано, що наявність незалежного інституту, здатного контролювати імплементацію екологічних стандартів ЄС, є важливою передумовою для отримання Україною членства в Європейському Союзі. Запровадження інституту екологічного омбудсмена є об'єктивною необхідністю, зумовленою конвергенцією національних екологічних викликів, міжнародних зобов'язань у рамках ЦСР ООН та євроінтеграційних процесів. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/79/177 надає міжнародно-правове обґрунтування для створення такої інституції. Аргументовано доцільність створення екологічного омбудсмена як окремої спеціалізованої інституції, а не підрозділу в структурі Уповноваженого з прав людини. Така модель забезпечить: автономність та незалежність у прийнятті рішень; можливість формування спеціалізованого експертного апарату; пріоритетність екологічної тематики; прямий вплив на формування екологічної політики держави; підвищення суспільної довіри через спеціалізований мандат. Створення окремої інституції потребує внесення змін до законодавства України та виділення відповідного фінансування з державного бюджету. Дисертаційне дослідження містить науково обґрунтоване розв'язання наукової проблеми – розробки концептуальних засад становлення, формування та розвитку інституту екологічного омбудсмена в Україні, визначення його адміністративно-правового статусу та функціональної ролі як гаранта екологічних прав громадян. Результати дослідження мають теоретичне та практичне значення для законотворчої діяльності (розробка проєкту Закону України «Про екологічного омбудсмена»), правозастосовної практики (діяльність Уповноваженого з прав людини, органів екологічного управління), навчального процесу (викладання дисциплін конституційного, адміністративного та екологічного права) та подальших наукових досліджень проблем захисту екологічних прав і реалізації Цілей сталого розвитку. |
| Опис: | The dissertation is devoted to a comprehensive theoretical and methodological substantiation of the conceptual foundations for the institutionalization of the environmental ombudsman in Ukraine, the disclosure of their administrative-legal status, and the definition of their functional role as a key extrajudicial guarantor of citizens' environmental rights, particularly in the context of sustainable development, military aggression, post-war reconstruction, and European integration processes. Against the background of global environmental challenges, further aggravated in Ukraine by the devastating consequences of full-scale armed aggression, the issue of ensuring and protecting environmental rights has become exceptionally urgent. Article 50 of the Constitution of Ukraine guarantees everyone the right to an environment that is safe for life and health, as well as the right to compensation for damage caused by violations of this right. In practice, however, the realisation and protection of this right often encounter ineffective public mechanisms, bureaucratic barriers, and conflicts of interest. This creates a need for new institutional solutions that can serve as an effective mediator between citizens, the state, and businesses. A systematic analysis of the ombudsman institution is conducted in contemporary legal scholarship. Its multidimensional legal nature is defined as: a subsidiary mechanism for human rights protection; an instrument for democratising public administration; and a means of implementing the sustainable development concept. The ombudsman does not belong to any classical branch of power; rather, it constitutes an independent institution that supports an effective system of checks and balances between the individual and the state. The origin of the ombudsman institution is analysed with an emphasis on two methodological approaches: the evolutionary approach (linking the origins to ancient forms of oversight) and the institutional approach (associating the emergence of the modern model with Sweden in 1809). The global spread of the institution since the 1960s is examined, along with the development of various national models: the “strong” Scandinavian model, the “weak” British model, the decentralised American model, and the multi-level Spanish model. It is established that the environmental ombudsman emerged in the late twentieth century as a specific adaptation of the classical model to environmental realities. Its formation was driven by climate change, environmental degradation, major technogenic disasters (including the Chornobyl disaster of 1986), the growth of environmental awareness, and the evolution of international environmental law. The 1972 UN Stockholm Conference laid legal and institutional foundations for global environmental governance, creating prerequisites for the development of national systems of environmental ombudsman institutions. Foreign practice is systematised through an analysis of the models of New Zealand (a parliamentary ombudsman with broad powers and an emphasis on the legal essence of the institution), Austria (a decentralised system of regional ombudsmen), Canada (integration into the state audit system), and Hungary (the concept of intergenerational justice embodied in the Ombudsman for Future Generations). General principles of effective functioning are identified, including independence from the executive branch, accountability to parliament, broad powers regarding access to information and investigations, the non-binding (recommendatory) nature of conclusions, a multidisciplinary approach, transparency, and active engagement with the public. Elements of these models that are relevant for Ukraine are identified: broad investigative powers and a clear doctrinal articulation of the institution’s legal essence (New Zealand); decentralisation with regional representation (Austria); integration of environmental oversight with audit mechanisms (Canada); and the concept of intergenerational justice and high qualification requirements (Hungary). The current state of the ombudsman institution in Ukraine is analysed and characterised by a diversified structure through a system of regional and specialised representatives of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights. The Commissioner’s environmental-related powers are systematised into four areas: consideration of citizens’ complaints, parliamentary oversight, response measures to violations, and facilitation of legislative improvement. The author proposes a definition of the environmental ombudsman as an official (or a collegiate body) independent in its activities and appointed by parliament or the head of state to oversee compliance with environmental legislation, protect citizens’ environmental rights, and represent the interests of the natural environment. The structure of the institution is developed through institutional, regulatory, competence-based, and organisational components. Six core functions are distinguished: oversight/control, human rights protection, mediation, information and education, analytical and recommendatory activity, and international cooperation. A comparative analysis is conducted between the powers of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights in the environmental sphere and the prospective powers of an environmental ombudsman. The key differences are as follows: the Commissioner protects the full spectrum of constitutional rights, whereas the environmental ombudsman has a specialised mandate; the environmental ombudsman should have expanded powers, including the right to initiate legislation, conduct inspections on its own initiative, have direct access to courts, and require public authorities to consider its recommendations duly; the mandate should extend not only to public authorities but also to private entities whose activities affect the environment; and the institutional design should include a specialised secretariat with special departments and regional offices. The institutionalisation of the environmental ombudsman is substantiated as a key element in ensuring environmental rights and building environmental democracy. Environmental rights as third-generation (solidarity) rights include a substantive component (the right to a safe environment), procedural components (access to information, participation in decision-making, access to justice), and collective rights. Central among these is the right to an environment safe for life and health (Article 50 of the Constitution of Ukraine), which which necessitates effective administrative and legal protection — particularly in light of armed aggression, which significantly affects the mechanisms for guaranteeing environmental rights and the implementation of the concept of sustainable development . The research indicates that formal recognition of environmental rights is insufficient for the effective implementation of state environmental policy and practice. Their realisation faces systemic obstacles, including low environmental awareness, limited access to information, the complexity of judicial protection, and terminological uncertainty. During hostilities, the absence of a clearly defined concept of “environmental damage during war” in national legislation complicates compensation mechanisms and calls for inter-sectoral legal improvements. It is demonstrated that the environmental ombudsman should occupy a distinct place in the national human-rights protection architecture as a specialised extra-judicial mechanism operating on the principles of independence, impartiality, and publicity. Unlike courts, which primarily provide retrospective protection, the environmental ombudsman should perform a preventive function through monitoring, recommendations, and independent investigations. legislative analysis, In the context of armed aggression, the environmental ombudsman assumes critical importance for documenting environmental crimes, monitoring the environmental situation in liberated territories, facilitating international compensation for environmental damage, protecting environmental rights in emergency situations, and integrating environmental standards into post-war recovery and reconstruction. Legal mechanisms for environmental protection are characterised as a complex system that includes environmental principles (“polluter pays”, precautionary measures, and sustainable development), legal norms (both international and national), and legal guarantees (substantive, procedural, institutional, and financial/economic). The evolution of the sustainable development concept is analysed from eighteenth-century philosophical ideas to a comprehensive international strategy formalised in the Brundtland Commission report (1987) and the 1992 UN Conference in Rio de Janeiro. It is established that the modern sustainable development paradigm is based on a balanced combination of economic growth, social justice, and environmental safety, with the environmental component serving as a core determinant of the quality of development and social well-being. Under conditions of full-scale armed aggression, legal mechanisms become particularly significant for documenting ecocide, holding the aggressor accountable, and ensuring “green” reconstruction in accordance with the EU acquis communautaire. Based on comparative analysis, three main models of institutionalisation are distinguished: an independent environmental ombudsman with broad powers (Canada, New Zealand); an ombudsman for future generations focused on intergenerational justice (Hungary, Israel); and an integrated model that embeds environmental specialisation within an existing ombudsman institution. The analysis indicates that the independent model is the most effective. The dissertation substantiates that establishing an environmental ombudsman in Ukraine is a strategic instrument for implementing the UN Sustainable Development Goals (SDGs) by 2030. The institution can support the integration of environmental, social, and legal components into public policy through systematic monitoring of progress towards relevant SDGs, balancing economic and environmental interests, ensuring adherence to sustainability principles across governance levels, and strengthening accountability for international commitments. A multidimensional linkage with specific SDGs is demonstrated: No. 3 (health and a clean environment), No. 6 (water quality standards), No. 13 (climate obligations), No. 14 and No. 15 (protection of marine resources and ecosystems), No. 16 (rule of law, access to justice, transparency and accountability, anti-corruption in permitting), and No. 17 (mediation between the public, authorities, and international organisations). The impact of armed conflict on the realisation of environmental rights is analysed, with key threats identified: diminished enforceability of legal norms under martial law; restrictions on access to environmental information (contrary to the Aarhus Convention and Directive 2003/4/EC); the widening gap between constitutional guarantees and the actual state of environmental safety; reduced capacity of civil society organisations; impeded access to justice; and legal uncertainty. The institutionalisation of an environmental ombudsman is argued to be vital for Ukraine, given the unprecedented scale of environmental harm. The environmental ombudsman can: strengthen the enforceability of environmental guarantees; reduce legal uncertainty; promote proactive disclosure of environmental information; improve the quality of environmental administration; support documentation of crimes against the environment and the development of an evidentiary basis for legal accountability; and oversee post-war reconstruction funding to ensure compliance with “green” objectives. It is proven that Ukraine’s post-war recovery and reconstruction should serve as an opportunity for a fundamental transition towards a green economy and a net-zero economy. As an independent institution, the environmental ombudsman should ensure that reconstruction funding contributes to environmental objectives in priority areas such as urban planning, energy, waste management, and forest restoration. The dissertation substantiates that an independent institution capable of monitoring implementation of EU environmental standards is an essential prerequisite for Ukraine’s EU membership. The introduction of an environmental ombudsman is driven by the convergence of domestic environmental challenges, international commitments under the UN SDGs, and European integration processes. UN General Assembly Resolution A/RES/79/177 provides a global legal rationale for establishing such an institution. The expediency of creating the environmental ombudsman as a separate specialised institution, rather than as a unit within the structure of the Human Rights Commissioner, is argued. This model would ensure autonomy and independence in decision-making, enable the formation of a specialised expert apparatus, prioritise environmental issues, increase influence on environmental policy-making, and enhance public trust through a focused mandate. The creation of a separate institution requires amendments to Ukrainian legislation and the allocation of appropriate state budget funding. The dissertation presents a scientifically grounded solution to a crucial scholarly problem: developing conceptual foundations for the establishment, formation, and development of the environmental ombudsman institution in Ukraine, defining its administrative and legal status, and outlining its functional role as a guarantor of citizens’ environmental rights. The research results have theoretical and practical significance for legislative activity (drafting the Law of Ukraine “On the Environmental Ombudsman”), law enforcement and administrative practice (activities of the Human Rights Commissioner and environmental governance bodies), education (teaching constitutional, administrative, and environmental law), and further research on environmental rights protection and SDG implementation. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://repo.snau.edu.ua/xmlui/handle/123456789/15950 |
| Розташовується у зібраннях: | Дисертації та автореферати |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Дисертація Жмакін Сергій Андрійович.pdf | 2,66 MB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищені авторським правом, всі права збережені.