Судова правотворчість та її межі в цивільному судочинстві України

Abstract

Дисертація є одним із перших комплексних наукових досліджень, присвячених сутності й особливостям судової правотворчості та її меж в правозастосовчій практиці цивільного судочинства України. В роботі сформовано позицію про те, що жоден закон не в змозі охопити всі найдрібніші особливості суспільного життя людини, яке за рахунок надстрімкого науково-технічного, технологічного, інформаційного розвитку постійно змінюється, а з цим змінюється і поведінка людей. В дослідженні зазначається про те, що судова правотворчість являє собою сукупність процесуальних дій судді, які завжди мають місце лише в межах процесуальної форми судових засідань і спрямовані на подолання законодавчих прогалин, які у свою чергу проявляються при наявності правових розривів, які виникають між надстрімким розвитком суспільних відносин і правом, яке «не встигає» за таким розвитком, а відтак зміст таких розривів має вигляд неповноти, нечіткості, суперечливості норм права чи їх відсутності, або остаточної їх архаїчності, що унеможливлює урегулювання спірних відносин. На основі проведеного дослідження визначено історико-правові етапи щодо становлення і розвитку інституту судової правотворчості в цивільному судочинстві, який веде свій відлік з формулярного процесу Древнього Риму, в якому правотворчий процес, який продукували претори, давав можливість усувати із цивільного обороту і одночасно із правосуддя «застарілі» та казуїстичні норми права, що давало можливість розвивати право, а відтак воно повинно було відповідати тому рівню суспільних відносин, які склалися в той чи інший час розвитку Риму. Найбільш яскравий прояв судової правотворчості відбувся в Англії в ХІІІ-ХVІІ століттях, де вперше було сформовано основи прецедентної моделі правозастосування на основі принципу верховенства права, де інститут судової правотворчості став і сьогодні є основоположною частиною прецеднтного права. На третьому етапі відбулося розповсюдження правозастосовчої практики, в основі якої знаходиться інститут судової правотворчості у сфері прецедентної моделі права в багатьох країнах світу. Сьогодні така модель правозастосування притаманна не лише Англії, а і США, Канаді, Австралії та іншим країнам, що дало можливість вченим сформулювати теорію природного права, в основі якого лежить правотворчий процес. При цьому, в роботі звернуто увагу на жорстке дотримання норм права у сфері правозастосовчої практики як радянської, так і пострадянської епохи України, оскільки саме в цей період остаточно було сформовано принцип верховенства закону, де лише норма права визнавалася його джерелом. Таке виключно технологічне правозастосування сформувало позитивістський тип праворозуміння та правозастосування. Це призвело до того, що в радянський і пострадянський періоди наукових досліджень у сфері судової правотворчості взагалі не проводилось, оскільки спочатку вважалося, що судова правотворчість є буржуазною течією в соціалістичному цивільному судочинстві, а потім, що судова правотворчість підриває основи законодавчої влади. Таким чином, судді були поставлені у жорстку залежність від закону, що у свою чергу потягло за собою формування теорії замкнутого права. В роботі доводиться, що абсолютизація позитивного права, не дивлячись на проголошення і закріплення в Цивільному процесуальному кодексі України принципу верховенства права, і сьогодні гальмує розвиток правозастосовчої практики та застосування судової правотворчості, особливо в судах районної ланки, і це при тому, що країна вкрай потребує «натуралістичного» правосуддя, де поняття справедливості, моральності, розумності, верховенства права стало б вище за застаріле законодавство, де суд в угоду справедливості, може відійти від абстрактного змісту норм права, які часто не враховують новизну конкретного змісту цивільно-правових спорів, зобов’язуючи суд за рахунок правотлумачного процесу «підганяти» їх предмет під загальні законодавчі засади чи аналогію права. Саме ці питання, на основі обширної судової практики судів загальної юрисдикції, і досліджуються в дані роботі. На основі такого дослідження автор приходить до висновку про те, що судова правотворчість – це не просто примха українських судів чи науковців. Сьогодні це по суті необхідний напрямок модернізації правосуддя в нашій державі, оскільки розвиток цивільних, земельних, сімейних, трудових, житлових правовідносин є настільки стрімким, що законодавець з його повільністю та ускладненням законодавчих процедур просто не встигає за порядком денним суспільства, яке оновлюється майже кожного дня. Постійна неузгодженість між надстрімким розвитком суспільних відносин та повільним законотворенням створює правовий вакуум, який неможливо подолати простим адмініструванням. Саме дані причини являються проблемними для суду у сфері правозастосовчої практики, оскільки при розгляді і дослідженні певних фактів і обставин у конкретній справі проявляються неузгодженості в законодавстві у вигляді або законодавчих прогалин, або у застарілості і невідповідності існуючих норм права тим суспільним відносинам, які уже склалися в суспільстві. Отже, змістовна нечіткість чи суперечливість норм права, неповнота або їх відсутність – це і є тими видами законодавчих прогалин, які з тих чи інших технічних, технологічних чи філологічних причин законотворчого процесу «проникають» у зміст окремих норм права, деформуючи їх суть, а іноді спотворюючи і увесь дух закону, що в подальшому і проявляється на стадії правозастосовчої практики судів. В роботі досліджується механізм «судової правотворчості» з точки зору судової практики. При цьому, автор приходить до висновку, що суд має право на судову правотворчість, але жодним чином не вважає, що судова правотворчість повинна превалювати над офіційно діючим законодавством. Навпаки, в роботі зазначається, що єдиним законним джерелом права в державі є законодавець. Суд же не є творцем права, оскільки він має зовсім інші завдання. Разом з тим у сфері правозастосовчої практики суд є єдиним правозастосувачем в розумінні юридично-змістовної суті норми права і при її неповності, суперечливості, нечіткості або відсутності суд є єдиним органом, який має як право, так і обов’язок за рахунок судової правотворчості долати такі законодавчі прогалини. Саме від такого підходу у правозастосовчій практиці залежить справедливість, розумність та законність судового рішення. Проведене дослідження дало змогу сформувати поняття «судової правотворчості», «законодавчих прогалин», «виключної правової проблеми», «розвиток права», «формування єдиної правозастосовчої практики». При цьому, в роботі досліджуються і намагання законодавця за рахунок процесуальних норм права вирішити такі об’єктивно існуючі процесуально правові проблеми у правозастосовчій сфері. Саме з цих підстав в роботі акцентується увага на тому, що законодавець, хоча і опосередковано, але все ж надав можливість Верховному Суду при наявності «виключної правової проблеми» з метою «розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики» (ч. 5 ст. 403 ЦПК України) вдаватись до судової правотворчості з метою долання тих чи інших законодавчих прогалин. В роботі розвивається положення щодо кількісного і якісного показників, які містить в собі поняття «виключної правової проблеми», яке має оціночний характер. Що ж стосується всіх нижчестоящих судів загальної юрисдикції, то і вони отримали опосередкований законодавчий сигнал щодо права на правотворчий процес, оскільки судам «забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини» (ч. 10 ст. 10 ЦПК України). Проведене дослідження дало змогу зробити висновок про те, що законодавець зробив крок від позитивістської теорії права з її верховенством закону в бік «живого права», де судова правотворчість спрямовується на конкретний індивідуально-правовий випадок, що дає можливість говорити про посилення в цивільному судочинстві дії верховенства права, верховенства справедливості та розумності. На основі судової практики Великої Палати Верховного Суду в роботі було досліджено механізм судової правотворчості, який з одного боку ґрунтується на виключній змістовно-правовій локальності, а відтак спрямований на подолання судом законодавчих прогалин (пустот) у вигляді неповноти, нечіткості чи суперечливості норм права або їх відсутності. З іншого боку визначаються межі судової правотворчості, якими є «горизонт» змістовно-правової суті норм права». При цьому, автор розкриває взаємозалежність цих правових положень. Так, він розкриває поняття «горизонту» змістовно-правової суті норми права», під яким розуміється та межа правового змісту норми права за яким закінчується певний сегмент правового регулювання, оскільки за його межею починається горизонт змістовно-правової суті іншої норми права. Такий висновок автора є доволі важливим для розуміння меж судової правотворчості в континентальному праві, в межах якого діє цивільне судочинство нашої держави. Це пов’язано з тим, що судова правотворчість при наявності неповноти, нечіткості чи суперечливості норм права чи їх відсутності завжди носить локальний характер, оскільки судова правотворчість в цивільному судочинстві по перше, має місце лише в межах статутного права, а по друге, вона носить локальний характер, оскільки має місце по відношенню лише до проблемної норми права, оскільки виключно спрямована на заповнення конкретної правової прогалини в її змісті, а відтак вона не може виходити за горизонт змістовно-правової суті такої норми права. Таким чином, в дослідженні доводиться, що під локальністю судової правотворчості розуміються конкретні процесуально-правові дії суду спрямовані на подолання лише певної законодавчої прогалини (пустоти), яка має місце у змісті певної норми права і з цих підстав така правотворчість не може виходити за межі «горизонту змістовно-правової суті норми права». З цих підстав автор зазначає, що потрібно говорити про те, що суд доповнює, уточнює право, розвиваючи його певні локальні сегменти. З цих позицій автор критикує позиції окремих науковців про те, що судова правотворчість призведе до «суддівського свавілля», дасть можливість суддям творити «суддівське право» тощо. На основі судової практики Верховного Суду досліджено і розкрито особливості судової правотворчості та її меж у справах, що містять виключну правову проблему, яка є підставою для розвитку права та забезпечення цілей сталого розвитку правосуддя в Україні. Зокрема, в роботі зазначається, що судова правотворчість Великої Палати Верховного Суду за своєю дією характеризується: а) імперативністю; б) вертикальністю своєї дії по відношенню до судової практики нижчестоящих судів; в) горизонтальністю своєї дії по відношенню до правозастосовчої практики самого Верховного Суду; г) подоланням виключної правової проблеми; ґ) розвитком права та формуванням на цій основі єдиної правозастосовчої практики. В той же час, в роботі підкреслюється те, що судова правотворчість неможлива: а) за межею процесуальної форми судового засідання; б) при виключенні з цивільного обороту тих чи інших матеріальних об’єктів, які з тих чи інших причин були втягнуті у неправові види життєвих відносин; в) при наявності прямих заборон закону. Відповідно до усталених в практиці Європейського суду з прав людини та регламентованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод принципів правової визначеності та легітимних очікувань досліджено особливості впливу судової правотворчості Європейського суду з прав людини на судову практику національного правосуддя України. В роботі аргументовано доводиться про те, що судова правотворчість, яка сьогодні має форму локальності, є по суті тим першим кроком, який дає можливість щодо формування в майбутньому прецедентної моделі цивільного судочинства в нашій державі. На цій основі в роботі проведено порівняльний аналіз інститутів судової правотворчості в загальному і континентальному праві. При цьому, автор доводить, що судова правотворчість в континентальному праві, завжди носить локальний характер. Судова ж правотворчість в загальному праві ґрунтується на природному праві, а відтак вона не ґрунтується на нормах статутного права. Суть такої правотворчості завжди буде спрямована на подолання правового казусу, під час якого формується нова правова доктрина, принцип чи нове правило або положення. З цих підстав, судова правотворчість в континентальному праві ніколи «не перейде» у сферу загального права. Автор доводить, що вчення про судову правотворчість не має своїх усталених меж. На цій основі в роботі зазначається, що вчення про судову правотворчість вбирає в себе як класику цивільного процесуального права, яка ґрунтується на законах і кодексах, судовій практиці та наукових концепціях і дослідженнях, легітимізується на національному рівні законодавцем в ЦПК України і спрямована на оперативність, розумність, законність та обґрунтованість судових рішень на принципах верховенства права та справедливості. В роботі доводиться, що судова правотворчість, зміст якої закріплено в судовому рішенні, постанові чи ухвалі в подальшому стає по суті судовою практикою, оскільки судова практика – це вид накопичувально-правової інформації, яка почерпнута із судових рішень, уже розглянутих справ і сконцентрована в аналізах, узагальненнях, висновках Верховного Суду,за результатами розгляду касаційних скарг по окремих категоріях цивільних справ, де сформульовані правові положення (правові позиції), зміст яких заповнює, доповнює, розширяє, змінює змістовно-правову суть норми права з метою постійного її застосування в майбутньому невизначеним колом осіб. В результаті здійсненого дослідження дисертантом запропоновано внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України, які спрямовані на законодавче закріплення судової правотворчості в цивільному судочинстві. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, викладені в дисертаційній роботі, можуть бути використані в подальшій науково-дослідницькій роботі – для подальших наукових досліджень у галузі цивільного процесуального права України. В правотворчій роботі при розробці проєктів нормативно-правових актів; правозастосовчій практиці судів загальної юрисдикції при подоланні законодавчих прогалин; освітньому процесі при викладанні дисциплін: «Цивільне процесуальне право», «Теорія доказового права», «Актуальні проблеми в цивільному процесуальному праві України» тощо.