Сталий розвиток землекористування України : структурна стабільність земельного фонду, продуктивність і ризики деградації земель

Abstract

У статті досліджено проблему сталого розвитку землекористування України в умовах поєднання площинної стабільності земельного фонду, зростання продуктивності аграрного виробництва та прихованих ризиків деградації земель. Актуальність дослідження зумовлена тим, що традиційні підходи до оцінювання стану земельних ресурсів переважно ґрунтуються на аналізі площинних показників – зміни площ сільськогосподарських земель, ріллі, луків, пасовищ і лісових земель. Однак такі показники не завжди відображають якісні трансформації ґрунтового покриву, рівень антропогенного навантаження, ризики виснаження ґрунтового органічного вуглецю та довгострокову стійкість землекористування. Метою статті є обґрунтування того, що площинна стабільність структури землекористування України не може розглядатися як достатній індикатор сталого використання земель, а також виявлення прихованих ризиків деградації земельних ресурсів на основі аналізу структурної динаміки, продуктивності земель та ґрунтового потенціалу. У дослідженні використано дані FAOSTAT щодо динаміки основних категорій земельного фонду України у 2000-2023 рр., World Bank WDI щодо урожайності зернових культур та SoilGrids 2.0 щодо запасів ґрунтового органічного вуглецю. Методологічну основу становить індикаторний підхід у контексті ЦСР 15.3.1, який передбачає взаємопов’язане оцінювання змін земного покриву / землекористування, продуктивності земель і стану ґрунтового органічного вуглецю. Встановлено, що у 2000-2023 рр. Україна демонструє відносну площинну стабільність земельного фонду: загальна площа сільськогосподарських земель залишається на рівні близько 41,3 млн га, площа ріллі зросла незначно, а скорочення постійних луків і пасовищ має помірний характер. Водночас зростання частки ріллі з 78,6% до 79,7% свідчить про посилення інтенсивності землекористування та підвищення навантаження на ґрунтовий покрив. Доведено, що суттєве зростання урожайності зернових культур – з 1950,8 кг/га у 2000 р. до 5577,1 кг/га у 2023 р. – не може автоматично трактуватися як ознака поліпшення якості земель, оскільки воно значною мірою пов’язане з технологічною інтенсифікацією агровиробництва. Особливу увагу приділено запасам ґрунтового органічного вуглецю, які для України становлять 73,32 т/га у шарі 0-30 см і є важливою природною перевагою, однак можуть поступово знижуватися за умов високої розораності, монокультурного землеробства та недостатнього відтворення родючості ґрунтів. Обґрунтовано, що сталий розвиток землекористування України потребує переходу від оцінювання лише площинної структури земельного фонду до інтегрованого аналізу, який поєднує площинні, продуктивні, ґрунтові та інституційні показники. Такий підхід дозволяє виявляти асиметрію між видимою стабільністю землекористування та прихованими деградаційними ризиками, а також формувати наукове підґрунтя для економічно ефективної й екологічно збалансованої моделі управління земельними ресурсами.