Судова правотворчість судів, органів державного правління та місцевого самоврядування

Abstract

В статті проведено дослідження локальної правотворчості у сфері цивільного судочинства та органів державного управління і місцевого самоврядування. Розкрито особливості такої правотворчості в умовах реалій сьогодення. Звернуто увагу на те, що правозастосовчий процес у сфері державного управління та місцевого самоврядування не має своєї законодавчо урегульованої процедури, хоча і може мати процес узгодження. Рішення правового характеру приймаються службовими чи посадовими особами органів державного управління та місцевого самоврядування і відразу стають обов’язковими до виконання всіма особами, які зобов’язані на їх виконання відповідно до своїх трудових обов’язків, а в окремих випадках і всього населення. На відміну від такого підходу до правозастосування на рівні державного управління та місцевого самоврядування, правотворчий процес у сфері цивільного судочинства характеризується: а) наявністю спеціального суб’єкта, яким є суд; б) такий процес може мати місце лише при наявності звернення особи до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, свободи чи законного інтересу; в) за наявності спеціальної процедури, яка урегульована процесуальним законодавством і може мати місце лише в межах процесуальної форми судових засідань; г) дослідження наявних доказів в процесі змагальності сторін; ґ) за наявності неповноти, не точності чи спірності норм права, або їх відсутності. Разом з тим, спільним для правотворчого процесу в обох правотворчих групах є те, що суспільні відносини як спірного (судового) так і безспірного (управлінського) характеру набувають свого локального урегулювання при відсутності норм права чи норм їх неповноті, нечіткості чи суперечливості, при неможливості застосування правових аналогій. При наявності таких обставин, суддя змушений вдаватись до судової правотворчості як за рахунок правотлумачення, так і застосування правових аналогій, вносячи певні вкраплення правової новизни в той чи інший правозастосовчий процес. В окремих випадках при відсутності правого урегулювання спірних відносин судова правотворчість зводиться до формування нових правових понять, принципів та положень, які дають можливість по новому поглянути на наявність тих чи інших суспільних відносин, які набули спірного характеру. Аналогічний підхід, до правотворчості має місце і у сфері державного управління та місцевого самоврядування. І хоча ні суд, ні органи державного управління чи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи не мають повноважень на творення права, але об’єктивна наявність щодо стрімкого розвитку суспільних відносин об’єктивно порушує законодавчі прогалини, а відтак між реальністю і правом починають утворюватись розриви, що приводять до правозастосовчих ускладнень, які часто неможливо подолати за рахунок правових аналогій чи тлумачення норм права з метою розширення горизонту їх змістовно-правової суті. Не дивлячись на такі ускладнення законодавець заборонив судам відмовляти особі в правосудді з підстав відсутності, неповноти, неточності, чи спірності норм права. З цих підстав хоча і опосередковано, але законодавець надав можливість судам і зокрема Верховному Суду при наявності виключної правової проблеми долати її, розвиваючи в такий спосіб право та формуючи єдину правозастосовчу практику (ч. 5 ст. 403 ЦПК України) Безумовно, такі положення повинні ґрунтуватися на суспільних цінностях, принципах права та нормах моралі. Ці та інші питання правотворчої практики у сфері державного управління та місцевого самоврядування, а також правової природи правотворчої практики судів досліджуються в даній роботі.