Докази та доказування у спорах, що виникають із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення

Abstract

Дисертація є одним із перших міждисциплінарних наукових досліджень, яке поєднує в собі земельне, цивільне та цивільно-процесуальне право і присвячено сутності та особливостям розгляду інституту доказів та доказування у земельно правових спорах, які виникають із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення, при їх розгляді в різних інстанціях судів загальної юрисдикції. В роботі сформульовано положення про те, що різнопредметні земельно-орендні спори, які постійно виникають в практичній площині, в тому числі при виконанні договорів оренди земель сільськогосподарського призначення, регулюються цілим рядом законодавчих і локальних актів матеріального права, що при наявності спору безумовно впливає на доказову, а відтак і правозастосовчу практику судів як першої, апеляційної, так і касаційної інстанцій. В дослідженні підкреслюється те, що конфлікт між орендодавцем і орендарем по безумовному виконанню положень договору оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення при переході його на рівень земельно-правового спору, який став предметом судового розгляду, трансформує матеріально-правовий статус орендарів та орендодавців у сферу нового для них процесуально-правового статусу – статусу позивачів та відповідачів з характерними для таких сторін процесуальними правами та обов’язками, які закріплені в нормах Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) і спрямовані у сферу доказового процесу. В роботі проведено історико-правовий аналіз проблематики доказів та доказування в цивільному судочинстві при розгляді земельно-правових спорів, які виникали із оренди земель сільськогосподарського призначення в різні періоди суспільного розвитку який мав місце на території сучасної України. Ще до проголошення незалежності нашої держави, Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 року було прийнято новий Земельний кодекс, де інститут оренди землі було офіційно закріплено на території України. Дане положення сприяло появі цілого ряду наукових досліджень не лише щодо самого інституту оренди землі, а і питань щодо правового урегулювання земельних спорів, які все частіше ставали предметом розгляду у сфері цивільного судочинства та його правозастосовчої практики. Дисертаційні дослідження М.В. Шульги (1998), Н.В. Ільницької (2001), А.В. Лейби (2005), О.С. Снідевича (2011), А.О. Арсенюк, О.О. Бурцева (2016), Р.М. Гнідана (2017), В.В. Вилегжаніної (2018), О.О. Грабовської (2019) та інших науковців, по суті заклали методологічно-правову основу для подальших наукових досліджень, в тому числі і в одному із найскладніших питань, пов’язаних із доказами та доказуванням у спорах, які виникають із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення, які все частіше стають предметом розгляду в судах загальної юрисдикції. Важливість сільськогосподарської сфери виробництва визначається і на державному рівні, про що свідчить і розставлені пріоритети Цілей сталого розвитку України на період до 2030 року, забезпечення яких було проголошено Указом Президента України від 30 вересня 2019 р. №722/2019, де у підпункті 2 п.1 зазначається, що держава повинна досягти продовольчої безпеки, поліпшити харчування і сприяти розвитку сільського господарства. Разом з тим, належне функціонування будь-якої сфери економіки неможливо без детальної правової регламентації прав та обов’язків її учасників, що здійснюються як у нормативному, так і договірному порядку. У сфері земельно-договірних відносин особливе місце відводиться Типовому договору оренди землі, яким з одного боку регулюються питання укладення, виконання, зміни, продовження, припинення, або розірвання договорів оренди земель сільськогосподарського призначення, а з іншого, така доказова інформація, яка узгоджена сторонами, придає такому договору статусу письмового доказу, формуючи таким чином єдину процесуально правозастосовчу практику, яка впливає на стабільність судових рішень судів загальної юрисдикції. Не дивлячись на здавалося б простоту даного питання, на доктринальному рівні воно є доволі дискусійним, оскільки частина науковців переконані в тому, що всі питання, які стосуються земельних відносин, повинні розглядатися з точки зору земельно-правових аспектів. Інші ж вважають, що договір оренди землі за своєю юридичною природою відноситься до категорії цивільно-правових договорів. Автор вважає, що все це залежить від направленості наукових поглядів та наукових досліджень. Відкидати те чи інше обґрунтування з методологічної точки зору було б неправильним, оскільки кожне із цих суджень є вірним в його сегментарному вимірі. Договір оренди земельної ділянки з точки зору екологічних, питань охорони земель, правової категорії земель, змісту права власності та обсягу правомочностей власника характеризується як земельно правовий договір. В той же час, даний договір відноситься і до категорії цивільно правових договорів. Ось чому при наявності спірних відносин, які стали предметом судового розгляду, договір оренди земельної ділянки набуває статусу письмового (а на час воєнного стану, у визначених законом випадках – електронного) доказу, у змісті якого закріплюються певні права і обов’язки сторін відносно об’єкта оренди, істотні умови договору як базові положення для формування системи доказів кожного із сторін спору. Таким чином, істотні умови за своїм доказовим значенням є належними, допустимими по відношенню до об’єкта, яким є певна земельна ділянка, і в той же час мають узгоджувались між собою, що є важливо з точки зору достовірності тих чи інших дій кожної із сторін. В роботі дається поняття договору оренди земель сільськогосподарського призначення з точки зору матеріального права, під яким розуміється передбачена матеріальним законом та систематизована в межах правової форми двосторонньої угоди наявність істотних умов, прав та обов’язків орендаря та орендодавця відносно користування та володіння земельною ділянкою. В той же час, з точки зору доказового процесу даний договір є комплексним письмовим (електронним) доказом, який закладає основи для цілого ряду похідних письмових доказів, зміст яких завжди спрямовується відповідно до тієї чи іншої умови договору, порушення якої породило земельно-орендний спір, що став предметом судового розгляду. В роботі досліджуються питання предмету доказування у спорах, які виникають із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення, оскільки як орендар, так і орендодавець спрямовують свій інтерес на отримання доходу від однієї і тієї ж земельної ділянки. В той же час, кожен предмет спору у справах земельно-орендного характеру є поняттям відокремлюваним, оскільки його зміст витікає із кожної із істотних умов договору оренди землі. Таким чином, застосування засобів доказування по відношенню до кожного предмета спору є визначальним для його вирішення. В той же час, практика показує, що в предметі доказування у кожному земельно-орендному спорі важливе місце займають не лише ті чи інші факти матеріально-правового характеру, обумовлені договором оренди землі, але і наявність фактів процесуально-правового характеру. Якщо в першому випадку важливе місце мають дії, події чи бездіяльність кожного із учасників орендних правовідносин, спираючись на які кожна із сторін спору формує зміст своїх вимог або заперечень, то до процесуально-правової складової відносяться питання оперативності, точності доказування по відношенню до тих чи інших фактів чи обставин. В роботі досліджуються поняття «предмет спору» та його вплив на «предмет доказування», оскільки ці поняття з процесуальної точки зору є нерозривними. Предмет спору завжди буде ґрунтуватись на змісті договору оренди землі. Предмет доказування буде обумовлюватись обраним позивачем чи відповідачем способом захисту, а отже предметом доказування будуть обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення і мають значення для розгляду справи по суті, а відтак – підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Таким чином, предмет доказування як правова категорія завжди буде характеризуватись своєю відокремленістю, вимагаючи кожного разу і своєї системи доказів. З практичної точки зору точне визначення предмету доказування дає можливість до процесуально-якісного формування системи доказів, що у свою чергу забезпечує законність та певний рівень оперативності як важливих складових правосуддя. Отже, предмет доказування у цивільних справах, що виникає із оренди земель сільськогосподарського призначення, з теоретико-правової точки зору являє собою деталізовану процесуальну конструкцію, яка з одного боку включає в себе встановлення конкретних фактів і обставин, які виникли в наслідок тих чи інших дій чи бездіяльності сторін, а з іншого – систему належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, яка систематизована у хронологічній послідовності таких дій чи подій, фактів і обставин, які мали місце в орендних правовідносинах. З процесуальної точки зору предметом доказування у справі, спір в якій виник із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення, є виключно обставини, що прямо чи опосередковано пов’язані зі змістом позовних вимог, які вказані позивачем та на задоволенні яких він наполягає. Таким чином, поняття предмету доказування має дві складові: перша – це абстрактне теоретико-правове розуміння його суті, яка не має при цьому конкретизовано-прикладного характеру. Друга його частина має прикладне спрямування, оскільки воно завжди конкретизується певною нормою матеріального права, а також умовою договору оренди земель сільськогосподарського призначення, в яких мова йде про ті чи інші обставини матеріально-правового характеру, з якими сторони пов’язують виникнення, зміну чи припинення тих чи інших правовідносин. З цих підстав, під предметом доказування у справах щодо судового захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав сторін у сфері орендних відносин земель сільськогосподарського призначення, необхідно розуміти обумовлені матеріальними і процесуальними нормами права та договором оренди землі певні факти чи обставини, якими підтверджуються заявлені сторонами вимоги та заперечення. Письмові докази з точки зору спірних відносин, які виникають із правовідносин договорів оренди земель сільськогосподарського призначення є незамінними засобами доказування, оскільки саме вони відображають зміст конкретних домовленостей, їх подальшу зміну, уточнення чи закінчення шляхом укладення додаткової угоди. У роботі підкреслюється, що при наявності спірних відносин, які виникають із оренди земель сільськогосподарського призначення, договір оренди землі є першорядним, ключовим письмовим доказом, який з одного боку характеризується своєю уніфікацією, оскільки його зміст носить регулятивний характер по відношенню до всіх земельних ділянок, які передані в оренду. В той же час, він є універсальним по відношенню до створення всієї похідної системи доказів щодо кожної істотної умови договору, яка набула спірного характеру і стала предметом судового розгляду. Отже, у письмових доказах з точки зору їх доказової значимості у справах, які виникають із правовідносин оренди земель сільськогосподарського призначення, існує жорстка доказова ієрархія, в якій договір оренди земель сільськогосподарського призначення є основою для всіх інших похідних письмових доказів, які змістовно формуються відповідно до кожної істотної умови договору як основи предмету доказування. Разом з тим, будь-який письмовий доказ має бути оцінений судом з точки зору його належності, допустимості, достовірності та достатності. З цих підстав, в роботі наведено перелік факторів, які впливають на відповідність будь-якого письмового доказу вищезазначеним критеріям. Земельна ділянка як речовий доказ може сприйматися як засіб доказування при псуванні її якостей, і в той же час вона може виступати об’єктом земельного спору. З цих підстав, вона характеризується своєю комплексністю у сфері доказового процесу, що обумовлено стабільністю її місцезнаходження, площі, родючості ґрунтів, а відтак, вона може бути об’єктом електронного дослідження з точки зору відповідності її меж технічній документації, псуванню верхніх і нижніх шарів ґрунту щодо їх хімічного, радіоактивного чи сміттєвого забруднення, що виявляється при огляді земельних ділянок безпосередньо на місцевості у разі: а) коли обставини про перевірку яких просять заявники є очевидними; б) сторони заперечують проти існування певних обставин, хоча останні і здаються очевидними; в) надані стороною докази викликають обґрунтований сумнів суду в їх достовірності. При цьому фото та відео-зйомка будуть мати статус електронних доказів. В роботі досліджується і поняття електронних доказів, яке закріплене в ч.1 ст. 100 ЦПК України з прогнозуванням того, що правосуддя поступово буде переходити на новий рівень – рівень штучного інтелекту. Таке розуміння повністю узгоджується із концепцією доказового права, де електронні докази, як результат стрімкого розвитку цифрових технологій і впровадження в правову систему нашої держави електронного документообігу, набувають своєї виокремленої природи, яка з одного боку породжує збереження і передачу доказової інформації у незмінному її вигляді, як в часі, так і просторі, а з іншого – зовнішньої її складової, яка сьогодні схиляється до формування не лише електронного суду, але і створення в перспективі електронної системи правосуддя, де так зване «кіберсудочинство» прогнозовано набуватиме все більшої і більшої популярності. Уже сьогодні наявність інформаційно комунікаційних технологій дає можливість формування, подання, дослідження та оцінки електронних доказів у сфері земельно-орендних спорів, де договір оренди земельної ділянки укладається лише в електронній формі, та засвідчується кваліфікованими електронними підписами орендаря і орендодавця. Ця обставина спонукає до переосмислення філософії правосуддя. Такий підхід до формування природи електронних доказів створює комбінацію за якою кожен електронний доказ стає допустимим лише через спеціальний технічний засіб чи спеціальну програму, або через паперову форму відтворення. І хоча електронна технологія збереження інформації має високий рівень своєї захищеності, все ж і вона може бути знищена чи пошкоджена зловмисниками, як за рахунок кібератак, так і поширення електронних вірусів. В дослідженні звертається увага на те, що судді, не являючись спеціалістами у сфері ІТ-технологій, все ж зіштовхується із проблемою оцінки електронного доказу на предмет його належності та допустимості. Складність у визначенні достовірності закріпленої в ньому інформації (зокрема автентичності носія фото- , відео-, аудіо- фіксації певного факту), полягає у можливості її спотворення за рахунок цифрового монтажу, а це вказує на те, що суд не може обійтися без застосування спеціальних знань ІТ-спеціалістів. В роботі доводиться те, що електронні докази мають складну внутрішню структуру, яка включає в себе дві складових: а) матеріальну основу у вигляді носія текстової, аудіо-відео- чи графічної інформації, з якого доказову інформацію може бути відтворено, скопійовано та збережено; б) нематеріальну складову – інформацію (дані, що має інтелектуальну (цифрову) природу її створення; в) база даних, з якої нематеріальна інформація (дані) можуть отримуватись та в подальшому – закріплюватись на матеріальному носії. В роботі підкреслюється той факт, що всі засоби доказування різняться за своєю процесуальною формою, але їх об’єднує одна і та ж обставина: вони містять в собі певну доказову інформацію. Саме інформація є тією об’єднуючою субстанцією, яка притаманна як показам свідків так і висновкам експертів. При цьому, інформація в обох цих засобах доказування природно ґрунтується на інтелектуальній складовій, оскільки в обох випадках мова йде про логіко розумову діяльність, яка хоча і має різний спосіб свого прояву, але в обох випадках їх змістовна частина завжди буде спрямована в бік предмету доказування. Отже, «показання свідків» характеризуються тим, що вони є: а) засобом доказування; б) за своїм змістом такі засоби мають значення для справи; в) показання свідків за процесуальним механізмом – це повідомлення суду про обставини конкретної справи; г) за якісним показником показання свідка – це джерело інформації, яке ґрунтується на законності її отримання; д) за юридичним інтересом показання свідка характеризуються відсутністю зацікавленості в останнього відносно предмета спору. Таким чином під поняттям «показання свідка» у справах, що виникають із земельно-орендних правовідносин розуміються усні повідомлення не зацікавленої в результатах вирішення спору дієздатної фізичної особи про відомі їй обставини справи, які виникають із договірних відносин сторін спору, які є належними, допустимими та значимими для справи. В роботі звернуто увагу на те, що можливість зміни процесуального статусу позивача чи відповідача на статус свідка у справі породжує юридичну колізію. Зокрема, при зміні позивачем чи відповідачем свого процесуально-правового статусу на статус свідка в судовому процесі виникає процесуальна пустота, оскільки в цей час одна із сторін спору де-юре буде відсутньою, що є нелогічно, а відтак і недопустимо. Така процесуальна плутанина обумовлена тим, що пояснення сторін до 2004 року визнавались доказом і судова практика, яку було досліджено в роботі, підтверджує той факт, що суди і сьогодні сприймають пояснення сторін як докази. З цих підстав, в роботі пропонується повернутись до попередньої концепції, за якою пояснення сторін є засобом доказування, оскільки доказами «є будь-які дані» (ч. 1 ст. 76 ЦПК України), якими є і пояснення сторін, що на сьогодні має місце в судочинстві США, Грузії та інших країнах. Автор досліджує і дискусійні підходи, які сьогодні панують на рівні доктринальних досліджень щодо висновку експерта, як одного із найпоширеніших доказів в земельно-орендних спорах, звертаючи увагу на те, що окрім цілого ряду нормативних законодавчих актів, які регулюють питання проведення експертиз, методологія їх проведення ґрунтується на різних методах їх проведення, які обирає сам експерт. Таким чином земельно-технічна експертиза – це науково-дослідний процес, зміст якого доповнює процес доказування і спрямований на предмет доказування. Отже, експертне дослідження повинно ґрунтуватись: 1) на основі змісту засобів доказування: письмових, речових, електронних доказів, які містяться в матеріалах справи; 2) на основі безпосередніх досліджень, виконаних в лабораторно-дослідницьких умовах, що має місце при проведенні судово екологічної експертизи, земельно-технічної експертизи, в якій експерт самостійно проводив заміри земельних ділянок з визначенням їх меж та площ. Що ж стосується технологічних, дезактиваційних, рекреаційних робіт, встановлення їх вартості потребують проведення комісійних, а при певних обставинах і комплексних експертиз. В роботі сформульовано авторську дефініцію поняття висновку експерта, яка обґрунтовується тим, що даний засіб доказування можна визначити як комплексний, письмовий структурований доказ, який створюється спеціальною особою – судовим експертом на основі отриманих від суду завдань і викладається у непублічний спосіб на основі матеріалів цивільної справи, наданої судом, набуваючи в судовому засіданні своєї публічності та констатує наявність або відсутність фактів чи обставин, що мають значення для вирішення цивільної справи. В роботі досліджується судове рішення, як результат інтелектуально правової діяльності суддів, яке після набрання ним законної сили стає частиною національної судової практики, визначаючи її спрямованість та стабільність. Судова практика формується на основі спільних рис та характеристик судових рішень, які у своїй сукупності і визначають рівень прийнятності тих чи інших правових позицій в певній категорії цивільних справ. Однією із таких рис судових рішень є їх преюдиційність. Саме преюдиційність судових рішень вказує на безпосередній і нерозривний взаємозв’язок між даним поняттям та принципом обов’язковості судових рішень до їх виконання, що вказує на те, що встановлені факти в судовому рішенні не підлягають новому доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлена судом, тому піддавати сумніву таку істинність це означає впливати на нестабільність судової практики. В цій частині автор розрізняє преюдиційність та обов’язковість правових позицій Верховного Суду та його Великої Палати, які де факто є судовими прецедентами, однак де юре в чинному процесуальному законодавстві такими не визнаються. Таким чином, преюдицію можна визначити як невід’ємний елемент процесуально-правового механізму доказування. В роботі, на основі судової практики, що склалась у земельно-орендних спорах, досліджується нове поняття «спірної преюдицію», суть якої полягає в тому, що встановлені в рішенні суду, яке набрало законної сили, преюдиційні факти, які в подальшому були використані при вирішенні іншої цивільної справи, втрачають свою преюдиційність при подальшому скасуванні такого рішення в апеляційному чи касаційному порядку. В такому разі практика зіштовхується із «доказовим дефектом» оскільки істинність рішення при переоцінці доказів набуває нового змісту. В цьому зв’язку в дослідженні звертається увага на необхідність уникнення надмірного формалізму з одного боку та надмірної гнучкості – з іншого. Вказане базується на двох принципах римського права: а) суворе тлумачення закону породжує несправедливість; б) в усіх юридичних справах правосуддя справедливість має перевагу над суворим розумінням права. Таким чином, під поняттям «спірної преюдиційності», яка пропонується на її введення в теорію і практику цивільного процесуального права, розуміється процесуально-правова колізія, за якою обов’язковість встановлених преюдиційних фактів у судовому рішенні, яке набрало законної сили та залишається чинним на момент розгляду конкретної цивільної справи, спростовується через скасування в апеляційному чи касаційному порядку того судового рішення, яке стало підставою до ухвалення рішення суду, в якому такі преюдиційні обставини встановлені. Отже, спірна преюдиція є підставою до визнання судового рішення, що містить преюдиційні факти, недопустимим доказом та зумовлює переоцінку встановлених раніше обставин справи на підставі сукупності доказів у справі, що розглядається. В дослідженні звертається увага на те, що кожне судове рішення є структурованою формою державного волевиявлення, яке характеризується інтелектуально-правовою діяльністю кожного судді, в якій вбачається два основних підходи до формування мотивувальної частини судових рішень: шаблонний та індивідуальний. Шаблонний підхід полягає у запозиченні юридичної аргументації мотивувальної частини судового рішення із змісту іншого судового акту, ухваленого в іншій аналогічній за своїм предметом спору справі, яка була ухвалена цим же складом суду, або ж іншим складом цього ж суду, чи взагалі іншим судом першої інстанції. Індивідуальний підхід є прямо протилежним шаблонному та полягає у формулюванні змісту мотивувальної частини рішення на власний розсуд без використання усталених виразів, словосполучень або окремих речень. Використовуючи шаблонний метод до підготовки змісту судових рішень суд може допустити описки, помилки, використання нечинного законодавства або неактуальної судової практики, що і показує досліджена автором судова практика ухвалених рішень. Разом з тим, як шаблонний так і індивідуальний підхід, мають як свої переваги, так і недоліки, оскільки і індивідуальний підхід повністю не гарантує ухвалення законного і обґрунтованого рішення. В той же час, шаблонний метод сприяє: а) економії процесуального часу; б) становленню єдиної правозастосовчої практики через використання однотипного підходу до вирішення однотипних справ. До негативних моментів такого методу ухвалення судових рішень можна відносити: 1) високу ймовірність судової помилки щодо певних обставин справи через невірне тлумачення судом попереднього спору внаслідок неуважного ставлення до деталей справи та змісту доказів, що в ній містяться; 2) ймовірність невірної юридичної кваліфікації спірних правовідносин через зміну законодавства або судової практики; 3) загрозою «застою» у професійному розвитку судді як фахівця в галузі права через постійне використання чужих напрацювань; 4) можливість дублювання раніше допущених помилок технічного, арифметичного чи пунктуаційного характеру. Індивідуальний підхід до формулювання мотивувальної частини рішення у кожному судовому провадженні хоча і не сприяє економії процесуального часу, однак підкреслює індивідуальність судді виокремлюючи його як професіонала у власній справі серед інших колег. І хоча судовою практикою напрацьовані певні правила, дотримання яких є обов’язковими для ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення, які отримали назву «стандарти доказування», формування яких здійснюється під впливом практики Великою Палати Верховного Суду, але реальна методологія щодо шаблонного та індивідуального підходу до ухвалення судових рішень лише починає отримувати своє визнання в теорії цивільного процесуального права. В дисертаційній роботі розкрито зміст процесуального взаємозв’язку між судовим та виконавчим провадженнями та зроблено висновок, що процес доказування, який пронизує увесь судовий процес, продовжується і на стадії виконання судового рішення, наділяючи державного або приватного виконавця доказовою правосуб’єктністю. При цьому, матеріали виконавчого провадження, яке здійснювалося з метою виконання ухваленого судового рішення, у вказаній справі розглядаються судом як належний і допустимий доказ, а при розгляді певних видів проваджень (відновлення втраченого судового провадження, поворот виконання рішення, ухваленого у земельно-орендному спорі) – як обов’язковий для дослідження засіб доказування. Крім того, в роботі звертається увага на існуючі істотні законодавчі прогалини механізму виконання ухвали про поворот виконання судового рішення щодо повернення стягнутої в натуральній формі орендної плати, зважаючи на те, що детальний алгоритм дій державного і приватного виконавця не прописаний ні в нормах ЦПК України, ні у законодавчих актах, які регламентують здійснення виконавчого провадження. Вказане сприяє неточності у формулюванні резолютивної частини ухвал суду, що постановляються при розгляді заяв даної категорії, оскільки вказана судом резолюція не містить конкретних вимог щодо зобов’язання орендодавця повернути отримане в порядку виконання. З урахуванням даних обставин, автором запропоновано удосконалення норми статті 445 «Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ» ЦПК України, яку доцільно доповнити новою частиною наступного змісту: «У справах з позовними вимогами про стягнення орендної плати у натуральні формі, в ухвалі про поворот виконання рішення суд зазначає про обов’язок відповідача повернути отриману ним продукцію у натуральній формі або за вибором відповідача – сплатити еквівалент її вартості у грошовій формі. Вартість продукції, що підлягає поверненню, визначається державним виконавцем на підставі оцінки ринкової вартості, витрати по проведенню якої здійснюються за рахунок відповідача». Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції, розроблені дисертантом, можуть бути використані в цілому ряді теоретико-прикладних напрямків: в законотворенні – для вдосконалення змісту нормативно-правових актів, що регламентують земельно-орендні відносини та провадження у цивільних справах; в науково-дослідній роботі – для подальших наукових досліджень і пошуків у галузях земельного, цивільного та цивільного процесуального права; в правозастосовній діяльності – у відправленні правосуддя судами загальної юрисдикції, при здійсненні своїх повноважень органами державної влади і місцевого самоврядування, адвокатами при здійсненні правозахисної діяльності; в освітньому процесі – при викладення навчальних дисциплін: «Земельне право», «Цивільне процесуальне право», «Договірне право», «Актуальні проблеми процесуального права», «Теорія доказового права»