Кримінально-правова політика України у сфері протидії корупційним правопорушенням в умовах євроінтеграції

Abstract

Дисертаційна робота є комплексним науковим дослідженням кримінально-правової політики України, виконаним у парадигмі інституційного зміцнення антикорупційного механізму в умовах інтенсифікації євроінтеграційних процесів у державі. Дослідження спрямоване на доктринальне осмислення та нормативне визначення стратегічних векторів модернізації національного кримінального законодавства з урахуванням стандартів, норм та усталеної практики у сфері запобігання корупції, сформованих у правовому просторі Європейського Союзу. У роботі обґрунтовано пріоритетні напрями оновлення кримінально-правового інструментарію держави та запропоновано концептуальні моделі підвищення інституційної спроможності України виявляти й кваліфікувати корупційні діяння. Наукова новизна одержаних результатів виявляється в тому, що робота є першим в Україні цілісним доктринально-прикладним дослідженням, у межах якого через призму інституційної функції кримінального права розкрито зміст і трансформаційні тенденції національної кримінально-правової політики у сфері протидії корупційним кримінальним правопорушенням. Дослідження ґрунтується на системному узгодженні теоретичних підходів з аналізуванням нормативних критеріїв європейської інтеграції та інституційної здатності держави забезпечувати обґрунтованість кримінальної заборони, невідворотність відповідальності й сталість правозастосовного реагування. У роботі вперше обґрунтовано ключові напрями модернізації кримінального законодавства та інституційних механізмів його реалізації з огляду на економічні, політичні й правові вимоги, що визначають інтеграційні параметри під час переходу держави до моделі нормативної відповідності в межах євроінтеграційного курсу України. Особливу увагу приділено трансформації суспільних відносин, що в сучасних умовах зазнали якісного ускладнення внаслідок дії правового режиму воєнного стану в Україні. У роботі наголошено на структурній еволюції корупційної злочинності, що проявляється формуванням її новітніх, нетипових для попередніх періодів моделей, зокрема, у сферах гуманітарного забезпечення, публічного здоров’я, земельно-ресурсних відносин та державних закупівель. Змістовний фокус дослідження охоплює також питання гармонізації національного антикорупційного законодавства з відповідними компонентами права ЄС acquis communautaire, а також із Копенгагенськими критеріями як системою стійких нормативно-правових та інституційних вимог, що визначають юридичні параметри інтеграції держави до Європейського Союзу. Обґрунтовано, що зазначені стандарти мають імплементуватися з урахуванням нормативної сталості кримінально-правових засобів реагування, а не зводитися виключно до їх формального декларування в національному законодавстві. На підставі аналізування національної практики та європейських регуляторних підходів установлено, що процеси розбудови антикорупційної моделі в Україні мають перманентний та безперервний характер, проте результати їх практичної реалізації не відповідають суспільним очікуванням, оскільки реформи та законодавчі ініціативи супроводжуються виникненням нових механізмів уникнення юридичних заборон. Антикорупційна стратегія на 2021–2025 роки, затверджена Законом України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021–2025 роки» від 20 червня 2022 року № 2322-IX, як і Антикорупційна стратегія на 2014–2017 роки, була якісним програмним документом із високим антикорупційним потенціалом. Її програмний зміст передбачав цілісну інтеграцію антикорупційних функцій у діяльність усіх органів влади як структурно узгоджену систему реагування. Водночас установлено, що на сьогодні не вдалося забезпечити нормативної стабільності та міжінституційної обов’язковості виконання приписів, достатнього рівня автономії антикорупційної юрисдикції від політичної доцільності. Такий розрив між регулятивним потенціалом стратегічних актів і фактичною результативністю їх реалізації обмежив можливість формування сталої практики антикорупційного переслідування й контролю, що визначається в дослідженні як один із базових бар’єрів ефективної європейської інтеграції України. Відповідно Антикорупційна стратегія на 2026–2030 роки має визначальний потенціал для виправлення цих прогалин, а кримінально-правова політика у сфері протидії корупції потребує подальшого вдосконалення з орієнтацією на інституційну незалежність, доказову спроможність та неупередженість реагування як структурні індикатори правової євроінтеграційної трансформації. У фокусі сучасних проблем залишаються також питання ефективності кримінального переслідування високопосадової корупції. Доведено, що для держави ключовим пріоритетом повинна стати не лише караність корупційних діянь, а й формування правових та інституційних запобіжників, здатних протидіяти їх модифікації. Окремо наголошено на необхідності утвердження кримінально-превентивної культури неприйнятності корупційних практик, зокрема, подолання суспільної толерантності до неправомірної вигоди як соціально легітимованого способу здобуття переваг. У цьому сенсі кримінально-правова політика має доповнюватися механізмами, що забезпечують трансформацію правосвідомості, зміцнення інституційної довіри та викорінення корупційних складових у ключових сферах суспільних відносин. Досліджено національні моделі антикорупційної політики держав-членів ЄС з метою виявлення їх концептуальних засад, кримінально-правових та інституційних особливостей. Обґрунтовано, що для переважної більшості країн ЄС характерний комплексний підхід до протидії корупції, який поєднує кримінально-правові, адміністративні й превентивні механізми та спрямований не лише на реагування на корупційні правопорушення, а й на мінімізацію корупційних ризиків на ранніх стадіях. З’ясовано, що у Французькій Республіці антикорупційна політика ґрунтується на положеннях Закону від 9 грудня 2016 року «Про прозорість, боротьбу з корупцією та модернізацію економічного життя» (Sapin II), яким інституціоналізовано обов’язок великих підприємств та організацій упроваджувати внутрішні системи запобігання корупції, зокрема, кодекси професійної поведінки, процедури оцінювання корупційних ризиків, внутрішні канали повідомлення про правопорушення й механізми внутрішнього контролю, а нагляд за їх ефективністю покладено на Французьку антикорупційну агенцію. Установлено, що італійська модель антикорупційної політики характеризується домінуванням адміністративно-превентивного складника, ключовим елементом якого є діяльність незалежної Національної антикорупційної влади (ANAC), уповноваженої на забезпечення прозорості публічного управління, контроль у сфері публічних закупівель та розроблення методик оцінювання корупційних ризиків у діяльності органів влади. Водночас у Румунії провідне місце в системі протидії корупції посідає спеціалізований кримінально-правовий механізм у формі Національної антикорупційної дирекції (DNA), діяльність якої зосереджена на розслідуванні та кримінальному переслідуванні корупційних правопорушень, учинених високопосадовими особами, що забезпечує реалізацію принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Установлено, що важливою тенденцією розвитку антикорупційної політики ЄС є інституціоналізація мережевих і координаційних механізмів, зокрема, функціонування Мережі проти корупції ЄС, спрямованих на уніфікацію антикорупційних стандартів, обмін кращими практиками та вироблення узгоджених стратегій протидії корупційним проявам. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про доцільність адаптації Україною окремих елементів європейського досвіду, зокрема, щодо запровадження внутрішніх механізмів запобігання корупції в діяльності великих організацій, посилення ролі превентивних адміністративних органів, удосконалення спеціалізації кримінального переслідування корупційних правопорушень та розвитку сталих інституційних механізмів координації у сфері протидії корупції. Обґрунтовано, що сучасний стан кримінально-правової протидії корупції в Україні відображає прогресивний, але інституційно дисфункціональний перехід від нормативного декларування до реальної імплементації європейського антикорупційного acquis. За даними Transparency International, Україна у 2024 році отримала 35 балів зі 100 можливих в Індексі сприйняття корупції (CPI) та посіла 105-те місце серед 180 держав. Зазначене свідчить про часткову результативність попередніх антикорупційних реформ та підтверджує збереження високого потенціалу для їх кримінально-правової й інституційної оптимізації. Сучасна кримінально-правова протидія корупції в Україні перебуває на етапі переходу від формально-нормативного закріплення заборон до їх інституційно забезпеченої практичної реалізації, що є критично важливим у межах виконання критеріїв членства та інтеграції до правового простору ЄС. Установлено, що оцінювання стану реформування України у 2025 році, здійснене Європейською комісією в щорічному звітному документі Ukraine 2025 Report від 4 листопада 2025 року, засвідчує як наявність поступу в гармонізації законодавства та демократичній трансформації публічної влади, так і збереження істотних загроз у сфері протидії корупції. Звіт містить комплексне моніторингове оцінювання якості нормотворчої адаптації та ефективності впровадження європейських правових стандартів, фіксуючи нерівномірність їх реалізації та наявність диспропорцій між задекларованими цілями й фактичними результатами. Доведено, що антикорупційна сфера набула в Україні самостійного нормативно-інституційного значення, оскільки розглядається в межах ЄС acquis не лише як правова вимога, а й як індикатор дієвості державних механізмів. Доктринальне вивчення стану кримінально-правової політики України у сфері протидії корупційним кримінальним правопорушенням свідчить, що, незважаючи на наявність значного масиву наукових праць, присвячених корупції як соціально-правовому феномену, її факторам, а також проблемам криміналізації окремих корупційних діянь і динаміці реформування антикорупційного законодавства з моменту набуття незалежності України (з 1991 року та після кодифікації 2001 року), концептуальні засади формування саме кримінально-правової політики залишаються опрацьованими недостатньо системно. Це створює термінологічні, нормативні та інституційні труднощі для її розуміння. В умовах воєнного стану, запровадженого у 2022 році, корупційна злочинність зазнає трансформації та проявляється в новітніх, адаптивних і латентних формах, що не обмежуються класичним кримінально-правовим виміром, а набувають значення структурної загрози для інституційної спроможності держави. Частина досліджень демонструє надмірно широкий підхід до визначення кримінально-правової політики, фактично ототожнюючи її із загальною антикорупційною стратегією, що призводить до розмивання кримінально-правової специфіки як регулятивно-охоронного інструменту. Доведено, що ефективність кримінально-правової антикорупційної моделі повинна оцінюватися не лише з позицій якості законодавчих приписів, а й з урахуванням інституційної дієвості, узгоджених доказових стандартів кваліфікації, координаційної стійкості органів правопорядку та подолання нормативного обходження юридичних заборон, яке на практиці реалізується за допомогою корупційних маніпуляцій та альтернативних форматів тіньового обігу вигоди всупереч установленим заборонам. З огляду на зазначене обґрунтовано наявний доктринальний розрив між теоретичним розумінням кримінально-правової політики та практичними механізмами її реалізації у сфері протидії корупції. Це зумовлює нагальну потребу її концептуального переосмислення як галузево автономного політико-правового інституту, здатного забезпечити захист публічного правопорядку та безпеки держави в умовах викликів воєнного часу й посилення євроінтеграційного курсу України. Дослідження історично зумовленого процесу формування сучасної системи кримінально-правових заборон щодо корупційних діянь в Україні на основі історико-правового, формально-юридичного та порівняльно-правового методів обґрунтувало п’ятиетапну періодизацію розвитку криміналізації корупційних правопорушень: від прототипів відповідних норм у Литовських статутах до радянської моделі «посадових злочинів», трансформацій періоду незалежності (1991–2001 рр.), кодифікації 2001 р. та євроінтеграційного етапу 2014–2025 рр. Окремо охарактеризовано доктринальне та практичне значення заміни терміна «хабар» поняттям «неправомірна вигода», розширення переліку складів корупційних кримінальних правопорушень (ст. 364¹, 365², 366², 366³, 368–369², 368⁵, 369³ КК України), а також інституціоналізацію спеціалізованих органів (НАБУ, НАЗК, ВАКС). Зроблено висновок, що генеза криміналізації корупційних правопорушень в Україні відображає взаємодію історичних, соціально-економічних і політичних чинників та обумовлює потребу в збалансованій кримінально-правовій політиці, спрямованій на забезпечення верховенства права й нейтралізацію корупції як загрози національній безпеці та європейській інтеграції України. Обґрунтовано авторське розуміння категорії «європейські стандарти боротьби з корупцією» як сукупності принципів, норм і вимог, закріплених у праві ЄС, конвенційних актах Ради Європи, документах GRECO, FATF, MONEYVAL та складових acquis communautaire, що визначають належний рівень прозорості, підзвітності й доброчесності публічної влади та є критерієм готовності України до повноправного членства в ЄС. На прикладі Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної та Цивільної конвенцій Ради Європи (ETS № 173, ETS № 174), Додаткового протоколу ETS № 191 та участі України в GRECO демонструється їх безпосередній вплив на еволюцію національної антикорупційної моделі. Доведено, що саме виконання міжнародно-правових зобов’язань зумовило кодифікацію частини корупційних кримінальних правопорушень у розділі XVII КК України, оновлення термінологічного апарату дефініцією «неправомірна вигода» із розширенням предмета кримінального правопорушення до нематеріальних преференцій, запровадження інституту відповідальності юридичних осіб за корупційні діяння (ст. 96³ КК України), інституціоналізацію спеціалізованих органів – НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС як структур, функціонально наближених до моделей держав-членів ЄС. Водночас, спираючись на показники Індексу сприйняття корупції та нові корупційні ризики в умовах воєнного стану, обґрунтовано висновок про наявність розриву між формальною імплементацією міжнародних стандартів та ефективністю їх реального застосування. Доведено, що acquis communautaire в антикорупційній площині для України є не лише джерелом зобов’язань, а й стратегічним інструментом структурної модернізації кримінально-правового механізму протидії корупційним правопорушенням. У висновках дисертації сформульовано теоретично обґрунтовані та практично значущі пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової політики протидії корупції в Україні. Практичне значення здобутих результатів полягає в тому, що запропоновані в дисертації положення та висновки можуть бути використані в кількох вимірах. У науковій сфері – як теоретичне підґрунтя для подальших досліджень проблематики кримінально-правової політики у сфері протидії корупції; у правотворчості – для вдосконалення системи кримінально-правових норм, розроблення положень проєкту нового Кримінального кодексу України та підготовки відповідних законопроєктів; у правозастосуванні – у практичній діяльності адвокатів, правозахисників та інших суб’єктів правової діяльності; в освітньому процесі – під час викладання дисциплін кримінально-правового циклу, підготовлення навчально-методичних матеріалів, підручників, навчальних посібників і коментарів до кримінального законодавства України. Положення дисертації можуть застосовуватися під час викладання курсів «Кримінальне право України», «Міжнародне кримінальне право», «Порівняльне кримінальне право та процес». Дисертація становить цілісне наукове дослідження, що інтегрує теоретичні напрацювання, результати аналізування законодавства й правозастосовної практики, а також авторські пропозиції щодо підвищення ефективності кримінально-правової політики України у сфері протидії корупції з урахуванням вимог європейської інтеграції та викликів воєнного часу.