Процесуальні гарантії прав учасників справи в цивільному судочинстві

Abstract

Дисертація є першим у сучасній українській правовій науці комплексним дослідженням проблематики розуміння сутності процесуальних гарантій прав учасників справи в цивільному судочинстві в контексті практичної потреби у підвищенні ефективності судового захисту та забезпеченні справедливого вирішення спорів. На базі існуючих наукових напрацювань та фактичної ситуації на практиці автором здійснено переосмислення сутності процесуальних гарантій прав учасників справи в цивільному судочинстві, визначено ïx сучасний зміст, призначення, сформульовано поняття. В роботі наводиться історико-правовий контекст передумов формування процесуальних гарантій як правового інституту, зроблена спроба визначити внутрішню структуру процесуальних гарантій, окреслити принципову схему механізму ïx функціонування. Автором також висвітлено окремі аспекти поточної проблематики функціонування процесуальних гарантій в цивільному судочинстві та сформульовано пропозиції i рекомендації спрямовані на забезпечення дієвості процесуальних гарантій прав учасників справи задля підвищення загального рівня якості цивільного судочинства. Серед іншого, автором підкреслено, що процесуальні гарантії прав учасників справи в цивільному судочинстві виникли задля підвищення рівня правового захисту особи, врівноваження можливостей учасників процесу в розрізі ïx взаємних прав та обов'язків. Разом з тим двоїста сутність процесуальних гарантій наділила ïx ознакою умовності, оскільки в ряді

випадків задля реалізації суб'єктивного права учаснику справи доводиться протидіяти намаганням іншого реалізувати власне право. Процесуальні гарантії, призначені для забезпечення можливості реалізувати особою суб'єктивне право, за замовчанням функціонуватимуть навіть в умовах зловживання ним, фактично перетворюючись на знаряддя «зловмисника», тобто будуть використані на зло, всупереч призначенню права. 3 урахуванням викладеного, дослідником пропонується під процесуальними гарантіями прав учасників справи в цивільному судочинстві розуміти правові можливості в яких сформовано сприятливі умови для безперешкодної реалізації прав осіб через вольову свідому, передбачену законом взаємодію таких осіб між собою та з судом. У роботі зазначається, що головними компонентами внутрішньої структури процесуальних гарантій е законодавство, а точніше закріплений у ньому інструментарій, та суб'єкти, які здійснюють його застосування на практиці, відповідно, зміст процесуальних гарантій являє собою єдність норм права i діяльність учасників справи по ïx реалізації. Автор вказує, що особливості механізму функціонування процесуальних гарантій обумовлені тим, що останні не е автономною самопідтримуючою системою. Вона потребує ініціації з боку певного суб'єкта. При цьому вирішальним фактором ефективності функціонування процесуальних гарантій е дієвість суду, без якого наміри щодо застосування правових засобів у цивільному процесі будь-яким іншим учасником правовідносин позбавлені сенсу. Загалом же механізми функціонування процесуальних гарантій можна поділити на ті, які забезпечують встановлення режиму максимального сприяння правомірній добросовісній поведінці та ті, що передбачають ускладнення протиправної діяльності суб'єкта, встановлення несприятливих наслідків для нього за умови недотримання положень законодавства. Аналіз сучасного цивільно-процесуального законодавства дозволив автору прийти до висновку про наявність ряду суттєвих недоліків у ньому, які негативно впливають на якість судочинства, ускладнюють досягнення

справедливості за наслідками вирішення цивільного спору. Зокрема, наведено обгрунтування недостатньої повноцінності сформульованого законодавцем переліку основних засад (принципів) цивільного судочинства через відсутність у ньому принципу справедливості, у зв'язку з чим, запропоновано доповнити частину третю статті 2 Цивільного процесуального кодексу України відповідним пунктом. Крім того, з метою повноцінної реалізації конституційних положень щодо судового контролю за виконанням рішень судів, аргументовано необхідність концентрації в органах системи правосуддя функцій щодо відправлення правосуддя, виконання судових рішень та контролю за таким виконанням, оскільки ці функції е складовими частинами єдиного процесу поновлення порушеного права особи. У кваліфікаційній праці набули також подальшого розвитку наукові положення про необхідність розширення можливостей для підвищення процесуальної активності суду на даному етапі розвитку цивільного судочинства; потребу широкого залучення громадян до здійснення судочинства як засобу, що сприятиме підвищенню рівня загальної довіри до системи правосуддя та створенню передумов для утвердження справедливості в суспільстві. Виходячи з цього, автором обгрунтовано необхідність подальшого удосконалення правил здійснення судочинства у цивільних справах. Серед іншого, аргументовано доцільність впровадження в Україні змішаної моделі цивільного судочинства, передбачивши право сторін спору на власний розсуд обирати формат відправлення правосуддя професійним суддею чи судом присяжних, одночасно визначивши, що вирішення спору професійним суддею здійснюється за слідчим принципом; вирішення спору судом присяжних змагальним. Дисертація також містить ряд додаткових пропозицій стосовно внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України. На завершення автором особливо підкреслено, що якість стандарту правосуддя напряму залежить від здатності досягти справедливості. Чим більшим буде масштаб безпосереднього залучення громадян до здійснення

судочинства, тим рідше у суспільстві буде виникати відчуття несправедливості, а отже, підтримуватиметься режим гармонійного співіснування осіб з різним інтересами, що вкрай важливо саме під час війни. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені теоретичні положення, висновки, пропозиції i рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері — для подальших досліджень актуальних проблем науки цивільного процесуального права, а також для продовження наукової розробки теоретичних положень щодо процесуальних гарантій у цивільному процесі та суміжних галузях юридичної науки; у законопроектній роботі — при напрацюванні змін i доповнень до Цивільного процесуального кодексу України, Законів України «Про виконавче провадження», «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень i рішень інших органів», «Про судоустрій i статус суддів»; у правозастосовній практиці — для використання судом при трактуванні цивільних процесуальних норм або обгрунтуванні судових рішень; у навчальному процесі — у ході викладання навчальних дисциплін «Цивільний процес», «Актуальні проблеми цивільного процесу».